Обласний етап Всеукраїнського
конкурсу
Я-педагог
і особистість
наукових
робіт серед учнів загальноосвітніх
навчальних закладів з питань
європейської
інтеграції
Європейський вимір в освіті Кіровоградщини
Тема. Європейський
вимір в освіті Олександрійщини.
План
1.Вступ. Наша мета – Європа.
2.Основна частина. Форми та методи євроінтеграційної роботи в умовах сільської
школи.
3.Висновок.
4. Список опрацьованої літератури.
І. Вступ. Наша мета – Європа.
Реалії сучасного світового розвитку диктують необхідність державам
поєднати свої зусилля з метою вирішення глобальних проблем сучасності.
Європейські держави після ІІ-ї світової війни пішли саме таким шляхом і на
сьогодні ми маємо наочний приклад того, як спільними зусиллями можна добитись
реалізації основних прав і свобод людини, високого рівня життя, надійної системи
безпеки, вирішувати багато інших важливих проблем сьогодення.
ЄС
сьогодні – це сім’я європейських народів, які, зберігаючи свою національну
автентичність обєднались в єдину родину задля власного процвітання і заради
дієвої допомоги тим, хто її потребує.
Україна
чітко визначилась з пріоритетом своєї зовнішньої політики – тісне
співробітництво з ЄС і як стратегічна мета – в недалекому майбутньому –
повноправне членство в цій організації.
Однак
ідея євроінтеграційних устремлінь України має як своїх прихильників так і
противників. Якщо перекласти цю проблему на географічну площину, то виявиться,
що кількість прихильників ЄС-НАТО зростає зі сходу на захід
України, кількість противників навпаки – з заходу
на схід.
Очевидно, це пояснюється багатьма факторами але, в першу чергу, тим, що географічно
Західна Україна ближче до Європи, що дає змогу багатьом мешканцям регіону
виїжджати на роботу, здійснювати екскурсійні та бізнесові поїздки,
організовувати різноманітні семінари, симпозіуми, обмін культурними
делегаціями, в багатьох є родичі в країнах Євроспілки. Все це дає змогу не
тільки чути про ЄС-НАТО, а й бачити все це на власні очі, а, отже, формувати
власну, незаангажовану думку щодо цих структур. Та й історично, ці території
України більше ніж решта мали набагато тісніші стосунки з Європою. Правда,
заради справедливості варто визнати, що не завжди ці стосунки мали для
українських земель позитивні наслідки.
Дещо
інша ситуація з Північчю, Центром, Півднем та Сходом України. По-перше, через
значно більшу географічну віддаленість цих територій від західних кордонів
тільки незначна частина жителів може дозволити собі поїздку за кордон,
по-друге, тут ще дуже живучі стереотипи щодо ЄС-НАТО. Ми живемо саме в такому регіоні.
А тому метою нашої роботи є показати, як можна
заповнити інформаційний вакуум і сприяти формуванню в населення об’єктивного ставлення до питання вступу України до ЄС чи
НАТО та як це можна робити в умовах рядової сільської школи. Ми впевнені, що
наша робота буде дієвим кроком,
направленим на виконання державної цільової програми інформування громадськості
з питань євроінтеграції України.
ІІ. Основна частина. Форми та методи
євроінтеграційної роботи в умовах сільської школи.
В своїй роботі ми намагались дослідити теоретичний
та показати практичний аспекти названої теми та проаналізувати, як вони
реалізовуються в навчально-виховному процесі нашої школи.
Ми почали свою роботу з того, що познайомились зі
структурою викладання в школі право- та суспільствознавчих дисциплін і
вибудували таку схему:
7 клас – курс «Вчимось бути громадянами»
8 клас – курси
«Ми – громадяни» та «Громадянська освіта»
9 клас – курс «Практичне право»
10 клас – курс «Громадянська освіта» та
«Правознавство»
11 клас – курси «Людина і суспільство» та
«Громадянська освіта»
Затим провели опитування серед учнів 7-11 класів з
метою виявити, які теми з названих курсів їх цікавлять найбільше. Виявилось, що
переважна більшість цих тем тим чи іншим чином
має відношення до країн Євросоюзу.
Учнів цікавить, зокрема, яка система освіти в
державах Європи, чим займаються їх однолітки у вільний час, чи мають вони змогу
вільно подорожувати по Європі, як вони одягаються, чи можна їм носити в школу
прикраси, як їх карають за порушення дисципліни і за пропуски занять і навіть
скільки коштує в європейських державах комп’ютер. Певна частина учнів
цікавиться правами молоді, рівнем життя, службою в арміях країн ЄС. Переважна більшість учнів ставить питання: «А
коли Україна стане членом ЄС?»
Ми проаналізували причини такої зацікавленості
нашими учнями європейською тематикою і прийшли до висновку, що вони зумовлені
наступним:
-На
уроках (особливо гуманітарного циклу) постійно присутні елементи
євроінтеграційної пропаганди (знайомство з історією, культурою,
досягненнями європейських народів,
вивчення творів європейських письменників, поетів);
-в
школі проводяться виховні заходи, пов’язані з євроінтеграційною
тематикою (бесіди, вечори, класні години, тематичні тижні, наприклад; Тиждень
прав людини і т.д.)
-активно працює шкільний євроклуб «Євро-bridge» (створення
презентацій,учнівських проектів, проведення шкільних конкурсів, вікторин).
-участь учнів школи в районних та обласних виховних заходах на
євроінтеграційну тематику.
Всі ці елементи складають цілісну систему
направлену на виховання в учнів нашої школи поваги до історії та культури
європейських народів, розуміння важливості і необхідності тісного рівноправного
співробітництва України з ЄС та НАТО, усвідомлення того, що Україна є складовою
і невід’ємною частиною єдиної сім’ї європейських народів.
Отже, в першу чергу ми пізнаємо Європу через
уроки, різноманітні виховні заходи різних рівнів, організацію цікавих зустрічей
з людьми, що побували в країнах Європи.
Наступним етапом нашої дослідницької роботи було
проведення різноманітного анкетування учнів 9-11 класів з питань відношення до
ідеї євроінтеграції України.
Так, ми
запрпонували учням 10-11 класів анкету з такими питаннями:
1). Чи
потрібен ЄС Україні? Чому?
2) Чому ЄС має бути зацікавлений в тому, аби
Україна стала членом цієї
організації?
3).
Якщо завтра відбудеться референдум щодо вступу України в ЄС, то як
ви проголосуєте?
Чому?
На перше питання з 21 учня 10-11 класів 16
відповіли «так», бо, на їх думку, ЄС для
України може виступати потужним торговим партнером і джерелом новітніх
технологій. 5 учнів відповіли «не знаю».
При відповіді на 2-е питання 14 учнів висловили
побоювання, що Україна потрібна ЄС лише як джерело сировини, дешевого продовольства
та як полігон для ядерних та хімічних відходів; 4 учнів відповіли, що ЄС
розглядає Україну перш за все як засіб тиску на Росію і 3 учні притримуються
думки, що членство України в ЄС посилить цю організацію.
Однак попри песимізм щодо справжніх намірів ЄС
відносно України у другому питанні, у третьому питанні 17 учнів все-таки
висловились за приєднання України до ЄС, але мотивували свою позицію виключно
меркантильними міркуваннями: це дасть змогу доволі легко виїхати в любу державу
Євросоюзу і заробити там грошей.
Проаналізувавши анкети учнів, ми прийшли до
висновку, що основною причиною таких відповідей є недостатня інформованість
учнів з питання історії створення та діяльності ЄС.
Важливим пунктом нашого дослідження було питання
відношення учнів школи та їх батьків до НАТО та можливого членства України в
цій організації. Цього разу ми проводили
опитування серед учнів 9-11 класів. Спочатку ми дали учням завдання : вияснити
позицію своїх батьків щодо членства України в НАТО. З 30 учнів подали відповіді
26 .Ми уважно опрацювали відповіді і побачили, що більшість батьків (а це люди
вікової категорії від 37 до 54 років) з недовірою ставляться до блоку НАТО і не
підтримують ідею членства України в цій організації.
Ми аналізували причини такої позиції дорослих і
прийшли до висновку, що вона сформована ще радянськими стереотипами щодо цієї
організації. А стереотипи – як доводить українська історія, річ дуже живуча і
поламати їх можна тільки переконаннями, що базуються на правдивій інформації.
Позицію учнів щодо питання можливого членства
України в НАТО можна поділити на три види:
-9
учнів висловились за вступ України в НАТО, якщо це реально зміцнить безпеку
держави і зменшить витрати на армію, а зарплата вільнонайманців зросте до рівня
середньоєвропейської;
-13 учнів висловились за позаблоковий статус України;
-
8 учнів висловились проти участі України в Північноатлантичному альянсі бо таке
членство може зробити Україну мішенню для міжнародного тероризму.
Хоча позиція учнів нашої школи в питанні членства
України в НАТО є більш прагматичною і виваженішою ніж позиція наших батьків,
але вона свідчить що серед молоді
все-таки є певні побоювання щодо справжньої суті цієї організації.
Однак, ми сподіваємось, що ці сумніви з часом зникнуть, бо дії сучасної
української влади створюють з кожним днем все доступнішими умови, що
дозволяють нашим громадянам частіше
виїжджати за кордон, знайомитись з життям європейських народів. Проводяться
різноманітні наради, конкурси, симпозіуми, зустрічі молоді, обмін мистецькими
колективами. Ряд держав Європи вже скасували або збираються скасувати візовий
режим для українців. Європа сьогодні для нас відкрита як ніколи.
І хоч учні нашої школи ще не побували в жодній із
європейських держав, зате в нас були гостями люди, що подорожували по всій
Європі – волонтери Корпусу Миру, що працюють в школах нашого району.
Важливим на нашу думку питанням є виважений,
толерантний підхід до виховання в учнів, громадськості євроінтеграційних
устремлінь. Вважаємо, що великою помилкою буде намагання копіювати все
європейське і механічно привносити його в українську дійсність. Адже, основним
девізом Євросоюзу є слова «Єдині в різноманітті». В нашому розумінні це
означає, що до сім’ї європейських народів ми
маємо йти через прагнення пізнавати свою історію, культуру, збереження
звичаїв та традицій, підтримання національного колориту. І головне – всім цим
гордитися. В той же час ми повинні проявляти толерантність і повагу до інших
народів, цікавитись їх історією і культурою та розуміти, що без тісного єднання
зусиль всіх держав в сучасному світі неможливо розв’язувати глобальні проблеми,
підвищувати життєвий рівень, забезпечувати надійну безпеку. А тому Україна
через сприйняття загальноєвропейських демократичних цінностей поступово йде до
членства в ЄС. До речі, теперішня влада в цьому напрямку за неповний рік
зробила значно більше ніж попередня за всі 5 років своєї каденції.
Власне, зайвий раз спонукати учнів задуматись над
своєю історією, згадати свої корені, підкреслити свою самобутність, проявити
почуття національної гордості та патріотизму нам дає можливість шкільний
історичний музей, створений в нашій школі в 2006 році вчителем історії Миколою
Петровичем Христоньком. Поряд з основною музейною експозицією розташований інформаційний
стенд шкільного євроклубу. Це ніби черговий раз підкреслює, що ми прагнемо до
європейського співтовариства через пізнання власної історії.
Це –
тільки незначна частина експозиції шкільного історичного музею
Серед важливих засобів пропаганди загальноєвропейських цінностей, виховання
євроінтеграційних устремлінь учнівської молоді є діяльність шкільного євроклубу
«Євро-bridge», що був створений в
2008 році з ініціативи вчителя англійської мови нашої школи Любові Іванівни
Христонько. Сама назва євроклубу говорить про те, що його члени своєю роботою
прагнуть збудувати своєрідний місток єднання України і ЄС.
Організацію євроклубу ми почали з ознайомлення зі
спеціальною літературою, яку нам надала методист райметодкабінету Ніна
Василівна Ляшко. Затим ми створили власний інформаційний куточок, де постійно
вивішуємо цікаву інформацію під рубриками: «Україна-ЄС», «Україна – НАТО» та
регулярні фотозвіти про проведені нами виховні заходи чи про участь наших
школярів в районних заходах. З опрацьованої літератури ми дізналися, що
євроклуби вже доволі давно існують в багатьох європейських державах і є
ефективним засобом виховання в молоді євроінтеграційних настроїв. Участь учнів
у роботі євроклубів вчить самостійності і відповідальності, вмінню працювати в
команді, мистецтву спілкування, відвертості і толерантності, готує молодь до
майбутнього життя у спільній Європі.
Засідання нашого євроклубу відбуваються двічі на
тиждень після уроків – у вівторок та четвер. Ми не тільки знайомимось з
цікавими матеріалами з історії та сьогодення ЄС та НАТО, а й самі намагаємось
донести цю інформацію до широкого кола учнів та наших батьків. Нами створено
спеціальну інформаційну групу, яка проводить загальноознайомлюючі бесіди з
учнями школи на євроінтеграційну тематику. При цьому демонструються інформаційні плакати, виготовлені членами
євроклубу, що розповідають про історію та культуру європейських держав. В
нашому розпорядженні є чимало кольорових туристичних буклетів, якими
представлені різні держави Європи.Євроклубівці регулярно організовують виставки
проектних робіт та спеціальної літератури і кожен бажаючий може з ними
познайомитись, а, значить, і дізнатись більше про держави-члени ЄС.
Окрім цікавої повсякденної роботи ми готуємо і
проводимо загальношкільні заходи на євротематику. Серед тих, що найбільше запам’яталися: День Європи в школі, Європейський ярмарок,
Європейська мода в Україні. Та найбільш пам’ятним став районний зліт
євроклубів на базі нашої школи. Саме члени нашого євроклубу готували загальний
сценарій свята та були його ведучими.
З метою обміну досвідом роботи ми підтримуємо
тісні контакти з євроклубами шкіл району. Цікавою та змістовною була зустріч з
євроклубівцями Цукрозаводського НВК та участь в черговому районному зльоті
євроклубів, що проходив в м. Олександрія.
Важливою ланкою роботи нашого євроклубу є
залучення до участі в різних заходах якомога більшої кількості учнів та їх
батьків. Так нещодавно ми провели зустріч з методистом районного відділу освіти Н.В.Ляшко, яка
декілька тижнів тому побувала в Болгарії і привезла чимало вражень. На цю
зустріч прийшли і батьки наших учнів і, що дуже важливо, задавали коректні і
доволі практичні запитання: про рівень життя, про ціни на основні товари, про
рівень зарплати, можливості для розвитку бізнесу і т.д.
Основним методом роботи нашого євроклубу є метод
переконання шляхом подачі необхідної об’єктивної інформації щодо створення, діяльності, основної мети ЄС
та НАТО, розширення кругозору молоді та поповнення її знань з історії та культури
європейських держав, історії їх стосунків з Україною.
Звичайно, в кожного з нас є своє бачення
історичної перспективи України. Але більшість з нас бачить цю перспективу для
України в Євросоюзі.
Це яскраво засвідчує проведений в 2009-2010 н.р. шкільний
етап конкурсу «Безпечна Україна. Безпечна Європа. Безпечний світ». Серед
завдань – написання есе та його захист. Найбільш цікавою, на наш погляд,
виявилась робота учениць тоді ще 7 класу Опалько Даші та 9 класу Єремченко
Ганни.
Далі пропонуємо повний варіант даної роботи.
Україна для Європи – Європа
для України.
«Україна – східний бастіон європейської культури»
І. Крип’якевич
НАТО і Україна. Євросоюз і Україна. Багато сказано
і написано на цю тему. Ідея членства України в НАТО та Євросоюзі має своїх як
прихильників так і противників. Ми спробуємо відійти від стереотипів зразка
«друзі-вороги» і поглянемо на проблему з історичної точки зору.
Ще на зорі свого становлення Київська держава,
прийнявши християнство, стала повноправним членом сім’ї європейських народів. Вся наступна наша історія – це
роль своєрідного буфера між європейським Заходом та азіатським Сходом. Україна
територіально виявилася на стику двох цивілізацій, двох світів, двох культур. З
самого початку нашої історії стояло питання: чого в українців більше –
європейського чи азіатського? Історія сама дала відповідь на це питання:
Україна – європейська держава.
Наші батьки добре памятають ті часи, коли в школі
їм твердили, що саме російський цар Петро І «прорубав вікно в Європу» завдяки
перемозі у Північній війні. Але ніхто ніколи не згадував слів Великого
Каменяра, який говорив, що перед тим, як «прорубати» своє
«вікно в Європу», Петро І наглухо «позакривав всі ті вікна», які задовго до нього повідкривала в Європу
Україна. Однак, це аж ніяк не означає, що ми зневажаємо свого сусіда зі Сходу.
Українці ніколи не відзначались ненавистю, зневагою, зверхнім ставленням до
інших народів. Хлібосольність, щирість душі, взаємодопомога, прагнення хороших
стосунків з усіма і з сусідами насамперед – ось візитна картка українського
народу.
Але багато в чому визначальним в сучасному
міжнародному житті України є її геополітичне становище, що не дає спокою
деяким гарячим головам на наших східних
рубежах, які в своїй хворобливій уяві бачать Україну губернією «вєлікой і
нєдєлімой». Чи можемо ми не помічати відверто антиукраїнських заяв окремих
російських політиків? Звичайо, це нас непокоїть.Та чи повинні ми ці заяви
асоціювати як точку зору всього братнього нам народу. Аж ніяк. Чи потрібне
комусь нагнітання напруженості, здатної викликати міждержавний конфлікт? Не
думаємо. Однак, досвід Грузії насторожує. А що як?! Тоді резонно постає питання
НАТО. Але, ставши членом Північноатлантичного альянсу, чи зможемо ми почувати
себе комфортно, в повній безпеці? В значній мірі так, але не на сто відсотків.
До того ж, імовірному вступу України в НАТО є сильна опозиція як серед окремих політичних сил, так і серед певної
частини простих людей.
Якщо з причиною антинатівських настроїв частини
політиків все зрозуміло, то антинатівські настрої частини населення є наслідком
недостатньої пропагандивно-роз’яснювальної роботи, що привело до появи доволі усталених
стереотипів, упередженого ставлення до всього, де звучить абревіатура «НАТО» чи
«ЄС».
Очевидно, що на даному етапі ми повинні говорити
не про вступ України до НАТО чи ЄС, а про проведення широкої кампанії по
наданню населенню України якомога повнішої об’єктивної
інформації про ці структури.
Але роботу цю варто проводити за принципом «краще
один раз побачити, ніж десять разів почути».
Наразі, Україні не вигідний сильний крен в чий би
то не було бік. Так, європейська перспектива для України є визначальною в її
зовнішній політиці. Але давайте будемо використовувати з користю для держави і
суспільства наше теперішнє становище, всі переваги нашого геополітичного
розташування. Що для цього треба? Політикам – переступити через власні амбіції,
корпоративні інтереси і об’єднатись навколо ідеї розбудови незалежної України.
Об’єднання нашого політикуму закономірно приведе до
об’єднання всієї української нації.
І як би не хотілось комусь внести корективи в наш історичний
розвиток, ми болісно, долаючи численні перешкоди, поволі, але вперто і
наполегливо йдемо до єдиної сім’ї європейських народів.
ІІІ.
Висновок.
В даній роботі ми не намагалися досліджувати
який-небудь аспект проблеми євроінтеграційних устремлінь України чи питання
історії становлення та сучасного розвитку євроструктур. З цих питань доволі вже
сказано і написано.
Перед нами стояло завдання показати, як в умовах
сільської школи ведеться робота по вихованню в громадськості і школярів,
зокрема, позитивного відношення до євроінтеграційних устремлінь України, як
можна заповнити інформаційний вакуум щодо питань історії та діяльності ЄС та
НАТО, як виховати в учнів неупереджене ставлення до цих структур та сформувати
глибоке переконання в тому, що місце України рано чи пізно але в єдиній сім’ї
європейських народів.
Ми також прослідкували настрої учнів та більшої
частини їх батьків щодо питання членства України в ЄС та НАТО і побачили, що
позиція щодо цього питання змінюється в бік позитивної відповідно до зменшення
віку респондентів.А це свідчить про те, що ті, хто народився та виріс вже в
умовах незалежної України в своїх судженнях більш прагматичні і не так
категоричні як старше покоління. Так, в ході дослідницької роботи ми прийшли до
висновку, що доволі міцні, зокрема, антинатівські настрої серед значної частини
дорослого населення зумовлені в
основному тим, що вони формувались в умовах комуністичної системи і не
позбавлені стереотипів. Таке стереотипне мислення необхідно долати поширенням
серед даної категорії населення достатньої кількості обєктивної інформації про
євроатлантичні структури та їх діяльність, встановленням нових та розширенням
існуючих контактів з європейськими державами а саме: здійснення туристичних поїздок
, організація екскурсій, літніх таборів молоді тощо. Правду кажуть, що краще
раз побачити ніж десять разів почути.
На шляху євроінтеграційних устремлінь України є ще
чимало перешкод.Але ми віримо, що всі вони з часом будуть подолані і наша
держава займе своє почесне місце в єдиній родині європейських народів.
Література.
1.Україна в Європі. Освітній пакет.Центральний
осередок удосконалення вчителів. Варшава, 2006.
2.Євроатлантична інтеграція: досвід Польщі і
України. Освітній пакет. Київ, 2007.
3.Європейський Союз: перспективи української
інтеграції. Київ.
4.Європейська Україна. Збірник статей. Київ.
5.Європейський спільний дім. Інформаційний
бюлетень.Київ.
6.Ми – громадяни України. Книга для вчителя. НФВ
«Українські технології», 2002.
7.Мистецтво жити в громаді. Навчально-методичний
посібник. Львів, НФВ «Українські технології», 2005.
8.Відкриваємо Європу! Київ, ПП «Віва-Принт», 2007.
Школа нашої мрії.
Не сьогодні
почалась розмова про школу майбутнього. Якою вона повинна бути? Кого не
запитай - в кожного своє бачення. А що таке школа майбутнього для нас?
Школа майбутнього-це не щось абстрактне, далеке і
недосяжне. Для нас школа майбутнього – це, насамперед, наше палке бажання
вчитися, здобувати знання, щоб згодом з користю для себе, для рідної України,
для всього людства їх використовувати. Але якщо б наше бажання підкріпити
технологіями «Samsung», то це майбутнє стало б чудовою
реальністю.
Школа наша – звичайна, сільська. Всього 65 учнів.
Педагогічний колектив складає 15 чол. Всі ми-дружна, міцна сім’я. Більшість
наших учнів-переселенці з чорнобильської зони. І хоч ми знаходимось, як кажуть,
в сільській глибинці, але не можна сказати, що ми відстали від технічного
прогресу. Майже в кожного учня є комп’ютер, ноутбук чи планшет. В школі є
комп’ютерний клас. Маємо проектор та екран. А нещодавно нашу школу підключили
до безпровідникового інтернет-з’язку. Скільки радості
в учнів, вчителів було… Але тільки до першого виходу в мережу Інтернет. Та хіба
можна з таким зв’язком провести інтернет-урок, віднайти в мережі якийсь
навчальний матеріал… Один головний біль. А тому в навчально-виховному процесі
ми використовуємо власний модемний
зв'язок. У нас постійно з’являються
цікаві ідеї. Стараємось експерементувати: учні, що з якихось причин пропустили
заняття, одержують домашні завдання по «електронці», проводяться інтернет-консультації
хворих учнів за допомогою «Skype», перевірки
домашніх завдань учнів. Інколи виходимо в мережу безпосередньо під час уроків. Та
це можливо тоді, коли є якісний зв'язок. А декілька разів навіть пробували
зв’язуватись за допомогою «Skype» з сусідніми
школами безпосередньо на уроках, зокрема історії. А учениця 11 класу Яна Гуцу
вважає за необхідне поставити на вході в школу електронний пристрій, який би
фіксував спізнення, порушення поведінки та передавав цю інформацію на
комп’ютери батьків. Наразі ми жваво обговорюємо можливість запровадження «електронних щоденників». Одним словом, ідей
в нас багато і по можливості будемо намагатись їх реалізовувати. А поки що основним, стабільним засобом
залучення учнів до ІКТ є звичайні навчальні презентації, зроблені в програмі Power Point.
Звичайно, ми свідомі того, що наша маленька сільська
школа, мабуть, не зможе претендувати на якісь здобутки в конкурсі. Та й участь в цьому проекті ми взяли перш за
все з метою розказати про себе, школу,
про те, як ми намагаємось не відставати від ритму життя, йти в ногу з часом.
Однак, ми оптимісти. Хоч маленьку, але маємо надію на те,
що нам випаде щаслива можливість мати і користуватися технологіями «Samsung».
Адже, «Samsung»-це якість,
ефективність, надійність; це постійний пошук, рух вперед; це інновації в
освіті; це соціальна направленість і відповідальність.
Отже, тільки з «Samsung», і тільки
вперед, до нових висот у навчанні!
P.S. Зважаючи на наш поганий інтернет-зв'язок, ми і есе
відсилаємо не з шкільного комп’ютера, а з ноутбука нашого тренера-вчителя
історії Христонько Миколи Петровича. nikolay.hristonko@mail.ru
З повагою команда Бутівського НВК
Софія Христонько, 7 клас
Богдан Довгоборець, 8 клас,
Катя Пильщик, 9 клас
Яна Гуцу, 11 клас
Керівник проекту-Микола
Христонько, вчитель історії.
Скільки літ
вже сплило, як подався
я в світ
Кращої долі
для себе шукати,
Та весь
посивілий вернувсь до
воріт
Своєї старенької
рідної хати.
Линули роки
мої на чужині.
До поту трудився. Став я
багатим.
Та снилось
мені над рікою
село
З хатиною,
де сповила мене
мати.
І тільки
тепер, крізь прожиті
роки
Єством я
своїм усе зрозумів,
Що щастя-то
бачити Дніпр мій
широкий,
Пшеничні простори
безкраїх ланів.
Щастя-до уст
притулити землицю,
Що потом
пропахла й сльозами
полита,
Щастя-напитись води
із криниці,
Що край
дороги стоїть сумовито.
Щастя-почути пісні
кобзаря,
Що линуть
над краєм тугою
сповиті.
Щастя-на небі
вечірня зоря,
І крик пугача,
темрявою вкритий.
Щастя-на хаті
гніздо журавлине,
Шум вітру
в діброві, жайворонка
спів.
Щастя-коли розцвітає
калина,
Що руками
своїми її посадив.
Щастя, що
знову я на
Вкраїні.
З нею поділю
і радість, й
жалі.
Щастя-мати таку
Батьківщину
І щастя-спочити
у рідній землі.
Христонько Микола
Петрович,
Вчитель історії
Бутівської ЗОШ І-ІІІ
ст.
Сьогодні, оглядаючись на
пройдений шлях, я розумію, що можу зробити деякі підсумки свого особистого та
професійного життя. Незабаром мине 30 років, як я працюю в звичайній сільській
школі, жодного разу не зрадивши обраній професії ні словом, ні ділом. Може, це
буде звучати надто пафосно, але я горджуся тим, що за цей час і думки не
допускав про зміну професії. Чого я досягнув за роки роботи в школі? Дуже
багато. Я не про нагороди, категорії чи звання. Я самоутвердився як
особистість, як вчитель. Я знайшов своє місце в цьому житті. Я чітко і ясно усвідомив
моє призначення на цьому світі - «сіяти
добре, розумне, вічне». А нагороди… Так, звичайно, вони мають важливе значення: «спеціаліст вищої
категорії, «вчитель-методист», «Відмінник освіти України». Вони, як віхи мого педагогічного
життя, ступені мого професійного
зростання. Але особисто для мене найбільшою, найважливішою нагородою є
повага батьків і дітей, вдячні слова моїх випускників, що пішли по стопах свого
учителя, авторитет серед громади. І кожного ранку дорогою до школи йду з високо піднятою головою, бо я горджуся
своєю професією і знаю, що і сьогодні
часточку своєї душі, свого серця віддам Оленці і Петрусеві, Марійці та
Іванкові.
А як все починалося? Ви спитаєте,
чи пам’ятаю я свій перший урок? Так, звісно. Ніби вчора це було. Воскресенська
СШ Іванівського району що на Херсонщині. Урок всесвітньої історії в 9 класі. І
дитячі очі, очі, очі… А в них –цікавість, захоплення, подив і якась
загадковість. Та моя вчительська біографія почалась не з цього. Сталось все
набагато раніше. Якось на урок фізики в 10, тоді випускному, класі зайшов мій
класний керівник Олег Станіславович і дав мені якийсь папірець. На перерві я
уважно почав читати. Це було мені запрошення з івано-Франківського державного
педінституту імені Василя Стефаника взяти участь у конкурсних екзаменах для
вступу на історичний факультет вузу. Я
довго не міг себе опанувати від щастя. Виявилось, що мені , як активному
учаснику історичних олімпіад, єдиному на три випускні класи прийшло таке запрошення.
Але сказати, що в цей момент я свідомо визначився з майбутньою
професією-значить, покривити душею. Не
один пуд педагогічної солі прийшлося з’їсти, аби усвідомити і відчути, що вчитель-це моє покликання. І
сьогодні, гортаючи сторінки свого життя впевнено можу сказати - іншої долі мені не треба…
(матеріал на конкурс "Учитель року-2016")
Автобіографічне есе
Автобіографічне есе
В житті кожної людини настає той час, коли вона,
оглядаючись на прожите життя, прагне зрозуміти його сенс, проаналізувати
помилки, накреслити якісь подальші перспективи або просто – занотувати свій
життєпис з думкою, що комусь цікаво буде його прочитати.
До того, аби викласти свої думки на папері, мене
спонукала зустріч з цікавою і неординарною особистістю Л.А.Гайдою.
З чого почати? Мабуть, зі стандарту. Народився я далеко
від України, в м. Воркуті Республіки Комі Російської Федерації. Тато мій, Петро
Миколайович, після служби в армії поїхав на Крайню Північ за копійчиною де й
зустрівся з мамою – Галиною Олексіївною, яка родом з Могилівської області
Білорусі. В 1963 році народився я , а наступного, 1964 року молода сім”я переїхала в
село Голинь Калуського району Івано-Франківської області, до батьків мого тата.
Більшу частину свого життя я прожив в Західній Україні.
Саме тут, під впливом особливої атмосфери західноукраїнського села, за активної
участі у моєму вихованні сім”ї, родичів, і в першу чергу моєї бабусі (особливо
її «Бійсі Бога» та «Най ті Пан Біг борони», формувалися мої погляди, моє
світобачення. Але тільки зараз починаю розуміти, що я дуже мало
знаю про свою родину, історію свого роду. Навчаючись в школі, затим –в
Івано-Франківському педінституті я чомусь зовсім не приділяв уваги цьому
питанню. Як я шкодую про це зараз… Втрачено те, що не вернеш-пам'ять мого роду.
А що ж я пам’ятаю? Так, окремі життєві епізоди, що вкарбувалися в дитячу
пам'ять, деякі скупі розповіді тата та мами. Коли було кого розпитати-цього не
зробив, а коли відчув, що мені це конче треба, аби і дітям своїм передати і,
можливо, ще й онукам розповісти-нема вже кого спитати.
Коли я був у 5 класі, помер мій дід, Микола
Петрович(батьки назвали мене на його честь). Що я пам’ятаю про нього? Зовсім
мало. Про себе він нічого не розказував. Дід був мовчазливою людиною. В неділю
чи в релігійне свято він міг просидіти, дивлячись у вікно, цілий день і не
промовити ні слова. Вже в старших класах я від тата дізнався, що дідо був
вивезений в 1941 році на каторжні роботи до Німеччини, а влітку 1945 року
повернувся додому, та такий худий та кволий, що ледве переступив поріг. Правда,
не встиг присісти з дороги, як до хати ввалилось троє односельчан, які видавали
себе за представників УПА, хоч ніякого відношення до цієї сили не мали. А так,
грабували а то і вбивали. Без традиційного в Західній Україні «Слава Ісусу
Христу» відразу до діда: «Та ти, Николо з заробітків. Ану показуй, що привіз».
Дід кивнув на клунок. Ті взяли, потрусили. Стара куфайка, кирзаки та латані –
перелатані гаці. Так і пішли ні з чим. Згодом дід пішов працювати на колгоспну
цегельню. Я довго беріг єдину пам'ять про діда – ліхтарик , що працював від
батарейки. Його чомусь називали «цибулькою», хоч на цибульку він зовсім був не схожий.
А що я пам’ятаю про свою бабу, Анну Пилипівну? В голові зринають окремі
епізоди. Один з них-як баба вставала вдосвіта, стояла на колінах перед великим
образом, молилась і била поклони. Другий епізод – це я бачив, як баба плаче.
Якось після обіду зайшла до нас Кася Солдат, сільська поштарка, принесла бабі
пенсію. Моя баба все життя пропрацювала в колгоспі. «Розпишіться, Анно». Баба
поставила якусь закарлючку, бо була неграмотна. Але гроші рахувати вміла. «Йой,
Касьо, та то ти мені забагато дала. В мене-сім підисіть, а ти аж дванадцять
рублів дала.» «Та ньи, Анно, то всьо добре. З цего місяці підбільшили пенсію на
пьитку». От тоді я і побачив вперше бабині сльози. Померла баба, коли я був у 8
класі. Як пам'ять про бабу, я бережу декоративний таріль, який опинився в
мене завдяки моїй рідній сестрі
Світлані. В бабиному креденці(мисник) було декілька таких. Зараз він є дорогим
експонатом мого шкільного історичного музею.
Про свого батька знаю набагато більше. Збереглось чимало
світлин з його шкільного життя, періоду служби в армії, часів перебування в
Воркуті. Тато мій, 1936 року народження, пережив фашистську окупацію, два рази
змушений був іти до першого класу – перший раз при німцях, другий-при
«совітах». На відміну від мого діда, тато був дуже говіркий, любив розказувати
і вмів розказувати, особливо, коли в неділю чи в свято перехилить чарчину. Про
все не напишеш, але один епізод з його життя наведу. Було це в 1950 році.
Татові тоді йшов 14-й рік. З нашого села, як, до речі, і з інших навколишніх
сіл, посилали дорослих чоловіків рубати ліс, вручну розрізати його на дошки для
промислових потреб в село Грабів Рожнятівського району. Робота була обов’язкова
і треба було відпрацювати два тижні. Якось зайшов до хати Петро Жураківський (з
числа місцевих активістів-«ястребків»). «Так, Анно, борзо збирай свого
каваліра, поїде в Грабів на два тижні». Баба в плач: «Йой, Петре, змилуйсі, та
то ще дітвак». «Анно, шляк вас всіх трафи, повистрілюю всіх, як завтра не
прийде він до сільради. В мене план». До слова, Петро Жураківський, «Гадан», як
прозивали його по вуличному, не одному в селі завдав біди, намагаючись
вислужитись перед владою. Коли він на початку 90-х помер, то громада села не
дозволила його ховати на сільському цвинтарі.
Дуже хочу, щоб той, хто, можливо, читатиме ці рядки,
прочитав і про мою маму. Про її родину я знаю ще менше. Пам”ятаю, що мама
розказувала про свого тата, який загинув на фронті, про те, як важко було
виживати родині одній, без чоловіка і як вона змушена була поїхати на освоєння
Крайньої Півночі. Тоді це дуже голосно звучало – «по комсомольській путівці».
Коли я вже навчався в педінституті, одержав якийсь життєвий
досвід, по серйозному відносився до багатьох речей, мама не раз мені
скаржилась: «Трудно, сынок,
среди чужих людей».
«О, Петро Христонько москальку привіз», -говорили, коли
молода сім”я в 1964
році приїхала в село. Та що говорити про чужих, коли свої, рідні не відразу
сприйняли все як належне. В мами доволі часто проявлялись ностальгічні моменти.
Одного разу вона мені розказувала про те, що її свекруха, моя баба, деякий час
навіть не розмовляла з нею. Але поволі атмосфера відносин тепліла, хоч мені
чомусь здається, що баба до кінця так і не сприйняла мою маму як свою невістку.
Мама відразу влаштувалась на роботу на деревообробну фабрику в смт. Брошнів, що
за три кілометри від нашого села, де й пропрацювала до виходу на пенсію.
Коли в 2008 році мама помирала в мене на руках (проклятий
рак забирав останні сили), вона якось, як мені здалося, дуже по філософськи
говорила про життя. Яке воно коротке, непередбачуване. Потім запитала мене: «Як
тебе там живецца, сынок?»
Вона за все життя, прожите в Західній Україні, так і не змогла
перейти на українську мову. Але ця її білорусько-російсько-українська словесна
мішанина була на диво милозвучною і
приємною, а зараз вона стала мені ще й такою дорогою…
На той час я вже 12 років разом з сім”єю проживав в
селі Бутівське Олександрійського району що на Кіровоградщині. Як сталось, що я
опинився далеко від батьківської хати? Та якось все дуже просто. Молода
вчительська сім”я в
пошуках роботи написала листи в різні кінці України. Єдиною нашою умовою було
надання нам більш-менш пристойного житла. Серед одержаних листів нас найбільше
зацікавив лист з Кіровоградщини. 4 червня я приїхав, щоб познайомитись з селом,
школою, умовами проживання, а вже 12 липня з речами заїхав до нового будинку. Дружина з
3-х річною дочкою приїхала в середині серпня. І ось вже 18 років, як ми живемо
в Центрі України. Тут у нас вже народилась друга дочка, Софія. Чому саме
Кіровоградщина? Не знаю. Може, це якесь Боже провидіння. Але я ні миті не
пошкодував, що так розпорядилася доля. Я вріс в цю землю. Відчуваю, що знайшов
тут якусь гармонію, душевний спокій. Може тому, що я не єдиний представник
нашої родини, хто пов'язаний з цим регіоном. В Компаніївському районі проживала
двоюрідна сестра моєї баби (по тату), на Черкащині жив її двоюрідний брат.
Я, принаймі один раз в два роки обов’язково приїжджаю на
Прикарпаття. В мене тут є рідна сестра, чимало двоюрідних. Відвідаю могили
рідних, батьків, поставлю свічки за упокій їх душ. Іноді та й защемить щось
глибоко в душі. Але мине 3-4 дні, і якась непереборна сила тягне мене назад.
Сім”я,
улюблена робота, друзі, знайомі, господарство міцно прив’язали мене до цієї
землі. А ще – захоплення, мій музей. Краєзнавчою роботою я почав займатись ще
на Івано-Франківщині. В основному, це були публікації в районній та обласній
пресі. Переїхавши на Кіровоградщину, я вирішив, що краєзнавчу роботу треба
продовжувати. Розпочав зі збору речових пам”яток, документів, матеріалів. Коли набралась певна
кількість всього, в приміщенні історичного кабінету я оформив експозицію. Але вчительський
та учнівський колективи, громадськість села продовжували приносити різні речові
та писемні джерела. Тоді в мене виникла думка – розширити експозицію, зайнявши
під неї частину коридору на другому поверсі школи. Директор навчального закладу
Василь Кузьмович Дмитренко підтримав мою ініціативу. Так в школі з”явився справжній
музей, хоч свій статус він носить неофіційно. В моїх планах-дальше розширення
експозиції. В цьому навчальному році планую виготовити ряд тематичних стендів
та розмістити на них відповідний матеріал: з історії походження села, про
участь жителів села в подіях ІІ-ї світової війни, про життя бутівчан до і після
Чорнобильської аварії (адже переважна більшість жителів Бутівського – це
переселенці з Житомирської області). Я дуже горджуся тим, що вже встиг зробити.
А хочу зробити ще більше.
От і вилив душу на
папері. Чому? Просто відчув в цьому потребу.
Липень,
2014 року
Немає коментарів:
Дописати коментар