Друковані матеріали

Мої публікації в газеті Олександрійського району "Сільський вісник" та в газеті освітян Кіровоградщини "Освітянське слово" можна почитати за посиланням:


 https://drive.google.com/drive/folders/0BwxKK5-eD2qifjZ6d3VrMXJydXNMcFVjdEpxaE5sU0FBMXFJdWQyRWtqd293ZzE3UnFLS0U

                                            Те, що не стерти з пам’яті.

                                       Травень, 2011,  «Освітянське слово»

                                                    

Тема уроку.   Жителі села Бутівське – учасники подій Великої Вітчизняної

                        війни 1941-1945.

Мета уроку:  на основі спогадів учасників Великої Вітчизняної війни - жителів села Бутівське, ознайомити учнів з окремими епізодами подій 1941-1945 років, дати їм можливість  прослідкувати історію звичайних людських доль, на які наклала свій відбиток жорстока війна та показати внесок  односельчан в наближення Великої Перемоги;   

допомогти учням збагнути героїку тих часів, історичну значущість Великої Перемоги над німецько-фашистськими загарбниками для дальшої долі України і всього людства, спонукати їх до активної роботи по збору спогадів, документів, фотографій та інших матеріалів періоду Великої Вітчизняної війни з метою поповнення розділу «Вони боролись і вмирали за Батьківщину» експозиції шкільного історичного музею;

виховувати любов до Батьківщини, почуття  гордості за своїх бабусь та дідусів, за всіх, хто ціною власного життя врятував світ від фашизму, відчуття синівського обов’язку перед ветеранами – берегти та відстоювати мир.

Обладнання: фотографії воєнних років, письмові документи-оригінали (подяки від командування,  військові довідки, документи про нагородження, лист з фронту 1944 р.) речові експонати (бойові нагороди, елементи військового спорядження).

Тип уроку: урок-зустріч

Місце проведення уроку: шкільний історичний музей

                                                       Хід уроку

Вчитель. Діти. Сьогодні у нас особливий урок. На ньому ви не будете відповідати домашнє завдання і я не ставитиму вам оцінок. Цей урок проведуть ті, кого історія давно оцінила найвищим балом – балом переможця

та визволителя, ті, хто склав у своєму житті найголовніший екзамен – на вірність Батьківщині і чиї імена навічно вписані в новітню історію людства.

Запрошую до класу дорогих гостей – жителів нашого села – учасників подій Великої Вітчизняної війни:

          -Грахову Ольгу Семенівну;

          -Кодаченко Євдокію Григорівну;

          -Мартиненка Василя Івановича;

          -Грузіна Івана Семеновича.

Ветерани під звуки козацького маршу та бурхливі оплески учнів та вчителів заходять до класу.

Вчитель. Ми раді вітати Вас, дорогі наші ветерани і ці квіти, наша шана і любов Вам, героям-визволителям! (учні вручають гостям букети квітів).

Вчитель. Учні. Цей урок для Вас проведуть люди, що пережили лихоліття нацистської окупації в селі Калинівка Житомирської та Бутівське Кіровоградської областей, які рили окопи для воїнів Червоної армії в районі станції Користівка, штурмували Кенігсберг та виносили поранених з поля бою в Румунії та  Угорщині. Вони втрачали в боях своїх побратимів, але збиралися з силами і дальше громили ворога, наближаючи час Великої Перемоги.

Прошу вшанувати хвилиною мовчання пам'ять про тих, хто віддав своє життя в боротьбі з ворогом (всі встають, звучить мелодія пісні на слова Расула Гамзатова «Журавлі»).

Тепер дозвольте надати слово людині, яка ризикуючи своїм життям, врятувала не одного солдата, витягнувши його своїми тендітними руками з поля бою.

                          Спогади  Грахової  Ольги  Семенівни,  1920 р.н.,  с.Занфирівка (село Занфирівка як і  с.Бутівське належить до Костянтинівської сільської Ради і знаходиться на віддалі 1 км від  с.Бутівське в напрямку  м.Олександрії. Хоч Занфирівка офіційно вважається окремим селом, але всі вважають її частиною Бутівського)     

                                                Олександрійського  району

            Грахова Ольга Семенівна,  рідна  сестра  Грузіна  Івана  Семеновича,  народилася 18  липня  1920 року  в  селі  Миронівка  (тепер Світловодського району Кіровоградської області. В  шкільному  історико-краєзнавчому  музеї  зберігається  оригінал  свідоцтва  про  народження).  Цього  ж  року  батьки  переїхали  до  Занфирівки (тепер Олександрійського району).  В  1926 році  сім’я  переїжджає  до  Дніпродзержинська.  Тут  Оля  закінчує 7 класів,  а  з  початком  війни  сім’я  повертається  в  Занфирівку.

            В  1941 році  молода  тендітна  дівчина  як  і  багато  інших  важкою  киркою  дов-

бає  мерзлу  землю  в  районі  Користівки,  риючи  окопи  для  радянських  військ.

            В  1943 році,  коли  Занфирівка  була  визволена  від  німецько-фашистських  за-

гарбників,  Ольга  Семенівна  подалася  на  фронт.  Медсестрою  пройшла  не одну  сотню кілометрів  фронтових  доріг.  Виносила  поранених  з  поля  бою  в  Молдавії,  Румунії,

Угорщині.  Саме  на  угорській  землі  і  зустріла  переможну  весну  1945 року.  На  тери-

торії  Угорщини  30  квітня  1945 року  в  неї  народився  син  Валерій,  який  зараз  про-

живає  в  м. Москві.  Зі  своїм  майбутнім  чоловіком – Граховим  Іваном  Семеновичем,

  Ольга  Семенівна  познайомилась  ще  в  1943 році  на  станції  Користівка,  звідки  ешелон  відправляли  на  фронт.  Начальник  госпіталю,  в якому  працювала Ольга  Семенівна,  Войтенко  Олексій  Семенович  був  родом  з  міста  Фрунзе.  Він відправив

молоду  пару  у  відпустку,  аби  вони  завезли  додому  свого  сина,  а  потім  поїхали  в

Фрунзе  і  привезли  Олексію  Семеновичу  його  сина.  Але  обставини  склались  таким

чином,  що  Грахови  поїхали  на  батьківщину  чоловіка  в  село  Рязаново  Старошайгов-

ського  району  Мордовії.  Звідти  Іван  Семенович  зібрався  до  Москви  провідати  роди-

чів,  але  в  нього  вкрали документи  і  він  змушений  був  повернутись.  Коли  виробили

нові  документи,  Грахови (разом  з  матір’ю  Івана  Семеновича)  приїхали  в  Занфирівку

в  1946 році  і до виходу  на  пенсію  працювали  в  колгоспі  ім. Енгельса-Іван  Семенович

трактористом,  а  Ольга  Семенівна  в ланці.  В  1955 році  таки  в  Занфирівці  купили  нову  хату,  в  якій  і  по  нині  проживає  солдатська  вдова  Грахова  Ольга  Семенівна.

Вчитель. Дякуємо ,шановна Ольго Семенівно. Прийміть від нас на пам’ять про цю зустріч фотоколлаж, спеціально виготовлений нашими учнями до цієї події.

Вчитель. Нелегким було життя тих, хто змушений був жити в умовах фашистської окупації. Про ці часи згадує солдатська вдова Кодаченко Євдокія Григорівна.

         Кодаченко  Євдокія  Григорівна  народилася  20  серпня   1922  року  в  с. Бутівське.

Три  класи  провчилась  в  Бутівській  школі,  а  ще  три-в  Миронівській.  З  сьомого  кла-

су   змушена була залишити  школу,  бо  помер  батько,  а  мати  хворіла.  Згодом  пішла  в

колгосп,  потім  три  роки  працювала  на  молочарні-приймала  молоко  і  возила  в  Миро-

нівку.   Коли  почалась  війна,  Євдокія  Григорівна  продовжувала  працювати  в  колгоспі. З приходом  німців  колгосп  зберігся,  але тепер  доводилось  гнути  спину  на  загарбників.  8  разів  Кодаченко  Є.Г.  попадала  у списки  на  вивезення  до  Німеччини.  Але  завжди  під  час  облав,  що  їх  влаштовували  фашисти,  вона  тікала  то  в  поле,  то  ховалась  десь  по  ярах.  Її  майбутнього  чоловіка,  Кодаченка Миколу Петровича,  12 разів  заносили  у списки  на  вивезення  до Німеччини.  Нарешті  упіймали, посадили  в  ешелон  і  відправили  на  каторжні  роботи.  Коли  під’їжджали  до  кордону,  він  ще  з  двома  друзями  втік. Цілий  місяць  добирався  додому.  Зимою  1943 року  Євдокія  Григорівна  вийшла  заміж  і  в  тому  ж  році  народила  сина.

        В  1943 році  її  чоловік  був  мобілізований  на  фронт  а  вона    продовжувала  працювати  в  колгоспі.  Пам’ятає,  що  часто  доводилось  возити  з  Миронівки  кіньми,  коровами  зерно  на  станцію  Лікарівка.

        Наприкінці  війни  повернувся  додому  її  чоловік.  Він  був  важко  поранений  (куля  попала  в  ліве  око  і  вийшла  через  праве  вухо)  і  його  комісували.

        До  виходу  на  пенсію  обоє  працювали  в  місцевому колгоспі.

Зараз  Євдокія  Григорівна-вдова,  проживає  в  селі  Бутівське.

Вчитель. Дякуємо, Євдокіє Григорівно, і наш подарунок на згадку про цю зустріч.

Вчитель. Хочу запросити до слова людину, яку два рази наздоганяла ворожа куля. Але герой вижив, як кажуть, всім смертям на зло, і продовжував бити ворога. Слово – Грузіну Івану Семеновичу.

                  Спогади  Грузіна  Івана  Семеновича,  1926 р.н.,  село  Занфирівка 

                                                     Олександрійського  району

     Грузін  Іван  Семенович  народився  в  1926  році  в  селі  Занфирівка  Олексадрійського

району.  По  народженні  дитини  батьки  переїхали  до Дніпродзержинська.  Батько  пра-

цював  на  заводі  ім. Дзержинського  в  парокотельному  цеху,  а  мати  була  домогоспо-

даркою-виховувала  двох  дітей-Олю  та  Івана.  В  1934  році  малий  Іван  пішов  до

1-го  класу  і  одночасно  захворів  на  черевний  тиф.  Приблизно  півтора  року  боровся

він  за  життя.  В  1935 році  вдруге  пішов  до  1-го  класу  і  в  1941  році  закінчив  6  кла-

сів.   Почалась  війна.  Діти-Оля  та  Іван-  з  матір’ю  пішки  прийшли з Дніпродзержинсь-

ка  до  Занфирівки,  а  згодом  приїхав  і  батько.  Жили  разом  у  Занфирівці  до 1943  року,  поки  Івана  Семеновича  не  мобілізували  до  лав  Радянської  армії. Грузін  Іван  Семенович  згадує,  як  завезли  їх  до Григоробригадирівки,  де  стояв  запасний  полк.  Звідти-пішки  до  Кременчука,  а  далі-поїздом  до Полтави. Попадає  в  Казань,  де пробув   до  1944  року,  а  потім  відправили  в  діючу армію.  З  боями  пройшов  всю  Білорусію,  визволяв  Литву. В жовтні  1944  року  дістав  поранення  (осколками  снаряда  перебило  обоє  передпліч  та  праве  бедро).  Сталося  це  біля  м.Тільзіт,  що  в  Східній  Пруссії.  Місяць  лікувався  в  госпіталі.  Затим  направили  його  в  32-у  гвардійську  стрілецьку  дивізію  3-го  Білоруського  фронту.  Штурмував  Кенігсберг.  18  лютого  1945  року  одержав  друге  поранення  (осколком  снаряда  поранило  ліву  руку).  Три  місяці  пролежав  у  госпіталі,  де  й  зустрів  Перемогу.  Він  добре  пам”ятає,  як  пізньої  ночі  всі,  хто  був  у  госпіталі,  прокинулися  від  шаленої  стрілянини.  Ще  не  встигли  зрозуміти,  що  ж  сталось,  як   до  палати  забіг  хтось  з  охорони  і  крикнув: „Ребята!  Победа!  Конец  войне!”.Згодом  Грузіна  Івана  Семеновича  виписують  з  госпіталю  і  направляють  доліковуватись  в  медсанбат  при  військовій  частині.

       В  травні  1945  року  попадає  в  м. Калінін  де  пробув  до  осені  того  ж  року,  а  по-

тім  прийшов  наказ  про  переформування.  Він  попадає  в  навчальний  полк  бронетан-

кових  військ  ім. Сталіна  в  місті  Солнєчногорську  що  під  Москвою.  Там  прослужив

до  1950  року  і  демобілізувався.  Іван  Семенович  повернувся  в  рідне  село,  в хату,  що була  збудована ще  в 1920р.і  вціліла  в  роки  фашистської  окупації.  Спочатку  два  роки  працював  секретарем   Занфирівської  сільради,  потім – бухгалтер  колгоспу „Роза  Люксембург” (с. Занфирівка),  а  з  1956  року,  коли  колгосп  „Роза  Люксембург”  був  об”єднаний  з  колгоспом  ім. Енгельса  (с. Констянтинівка)  в  колгосп  ім.Енгельса- Грузін  І.С.-помічник  головного  бухгалера.

 В 1959 році  став  головою Констянтинівської  сільради і на цій  посаді  пропрацював

більше  двох  років.  Потім  до  1968 року  працював  главбухом  колгоспу  ім. Енгельса.

З  1968 року  і  до  виходу  на  пенсію  в  1986  році  був  обліковцем  тракторної  бригади

в  с. Занфирівка  колгоспу  ім. Енгельса.   Грузін  Іван  Семенович  має  нагороди:  орден  Жовтневої  Революції,  медаль  „За  відвагу”,  медаль  „За  перемогу над  Німеччиною  у  Великій  Вітчизняній  війні  1941-1945 р.р.”  та  інші.   Зараз  проживає  разом  з дружиною  в  селі  Занфирівка.

Вчитель. Дякуємо шановний Іване Семеновичу.

А зараз хочу надати слово ветерану Великої Вітчизняної війни Мартиненку Василю Івановичу. Василь Іванович перший з дорослих жителів нашого села, хто активно відгукнувся на моє прохання посприяти в формуванні експозиції шкільного історичного музею.

Мартиненко Василь Іванович,  1927 р.н.,   уродженець  села Калинівка  Народицького  району  Житомирської  області.

З  20  червня  1993  року  проживає  в  селі  Бутівське  Олександрійського  району  Кіровоградської  області,  куди  переїхав  по  переселенню  із  зони,

забрудненої  внаслідок  аварії  на  Чорнобильській  АЕС.

Вперше  з  реаліями  війни  Мартиненко  В.І.  зустрівся  в  1943 році,  коли  фашисти  наступали  на  Коростень,  а  в  Калинівці  розташувався  госпіталь  для  поранених  бійців

Радянської  армії.  За  час  перебування  в  селі  госпіталю,  в  ньому  померло  приблизно

160  наших  бійців,  які  були  поховані  в  братській  могилі  в  центрі  села.  Василь Івано-

вич  каже,  що  після  війни  і  аж  до  відселення  могилу  доглядали,  сюди  приїжджали

родичі  загиблих. 

 Сам  Мартиненко  Василь  Іванович  був  призваний  до  лав  Радянської  армії  в  1944 р.

Майже  весь  1944 рік  мобілізовані,  а  їх  було  280 чол.,  проходили  навчання  в  м. Базар Житомирської  області.  З  Калинівки  тут  було  23  чол.    

4 грудня  1944 року  Василя  Івановича  разом  з  іншими  приблизно  15-ма  жителями 

Калинівки  посадили  на  підводи  і  повезли  в  Коростень.  Там  переночували  у  місцево-

му  воєнкоматі,  а  на  ранок  приїхали  з  Києва  старший  лейтенант  та  жінка - медик  і

забрали  їх.  Привезли  хлопців  на  станцію  Пост - Волинський,  що  під  Києвом. 

Їх  розташували  в  казармі  метрів  за  500  від  станції.  З  Народицького  району  тут  було  приблизно  80 чол.  Тут  і  прийняли  присягу.

Мартиненка  Василя  Івановича  направили  до  731  зенітно-артилерійського  полку,  який

прикривав  залізнодорожний  міст  через  Дніпро  від  нальотів  ворожої  авіації.  Про  значення  цього  нашвидкоруч  збудованого  дерев’яного  моста  через  Дніпро  свідчить

той  факт,  що  командуючому  сьомим  корпусом  в  який  входив  731 зенітно-артилерійський полк  Сталін  особисто  пригрозив  штрафбатом,  якщо  фашистам  вдасться  вивести  міст  з  ладу.

Десь  в  квітні-на  початку  травня  1945 року  було  прийнято  рішення  про  відправку  731 зенітно-артилерійського полку   в  Угорщину.  Однак  невдовзі  наказ  відмінили. 

Наступним  етапом  військової  біографії  Мартиненка  В.  І.  була  служба  в  127-му

зенітно-артилерійському  полку  в  Німеччині   з  5.01.1946 року  по  2.06.1946 року.

Далі - служба  в  зенітно-кулеметній  роті  3-го  танкового  полку  під  Москвою.  Там  же

його  перевели  13.12.1946 року  до  43-го  гвардійського  полку  важких  танків  в  зенітну

батарею   дальномірщиком,  а  з  1.02.1948 року  він - артилерійський  майстер.

28    квітня  1951 року  був  демобілізований  і  повернувся  в  Калинівку.

В  післявоєнній  Калинівці  робив  людям  димарі  бо  вони  були  дерев’яні  і  часто  горіли.  Робив  просто  так,  без  грошей.  Потім  допомагав  будувати  в  селі  будинки

за  3 карбованці  в  день.  Потім  до  виходу  на  пенсію  працював  у  місцевому  колгоспі.

20  червня  1993 року  Мартиненко  Василь  Іванович  з  сім’єю  переїхав  в  село  Бутівсь-

ке  Олександрійського  району  Кіровоградської  області , де  мешкає  і  по  сьогодні.

Вчитель. Наша дяка і фотобуклет на пам’ять Вам, шановний Василю Івановичу.

Вчитель. Сьогодні ми почули спогади безпосередніх учасників подій Великої Вітчизняної війни. І попри те, що з часу Перемоги минуло понад 65 років, наші ветерани пам’ятають ті події до найменших подробиць. І це не дивно. Адже війна – це визначальна сторінка в біографії кожного з них. І те, про що вони згадували – це не просто спогади – це заклик до молодого покоління, що народилось і виросло в умовах незалежної України – пам’ятайте про подвиг старшого покоління ,свято шануйте і бережіть бойові і трудові традиції нашого народу.

А зараз  слово мають учні нашої школи.

Учень. Дорогі ветерани. Ми - юне покоління незалежної України, низько схиляємо голови перед Вами в знак глибокої поваги та вдячності за Ваш подвиг в ім’я всього людства. Хочемо запевнити Вас, що  будемо гідні Вашої слави і докладемо всіх зусиль для зміцнення і розвитку нашої Української Держави.

Вчитель. Надзвичайно великих втрат зазнала Україна в роки Великої Вітчизняної війни. Німецькі окупанти  зруйнували 714 міст та смт, 28 тис. сіл, 16 тис. 150 промислових підприємств, 27 тис. 725 колгоспів, 872 радгоспи, 18 тис. медичних закладів, 32 тис. 930 шкіл, технікумів, вузів, науково-дослідних інститутів 19 тис. 200 бібліотек. Україна втратила 8 млн. своїх синів і дочок що складало приблизно 40-44% по відношенню до всіх втрат тодішнього СРСР. Без даху над головою залишилось 10 млн. українців.

Та вона, як той Фенікс, піднялася з попелу, відродилася, гордо розправивши груди назустріч невідомим вітрам історії. І ми гордимося, що серед тих, хто відстоював нашу свободу у жорстокій битві з ворогом, а згодом, напружуючи всі зусилля, самовіддано працював, відновлюючи зруйноване господарство, загоював рани рідної землі, є і наші односельчани. Тож бажаємо вам, дорогі ветерани, міцного здоров’я і багато років життя. І хай вас благословить Бог!

 Звучить пісня «День Перемоги», всі встають, аплодують ветеранам.

                                      Історичний музей став актуальним проектом.

                                               Березень, 2009, "Освітянське слово"

  

   Вже  третій  рік  поспіль  в  Бутівській  ЗОШ  І-ІІІ  ступенів  Олександрійського  району

працює  шкільний  історичний  музей. Ідею  його  створення  подала  Ніна  Василівна  Ляшко,  методист  районного  відділу  освіти.  Основну  організаційно-пошукову  роботу  взяв  на  себе  вчитель  історії  місцевої  школи  Христонько  Микола  Петрович.  На  заклик  вчителя  посприяти  у  створенні  історичного  музею  активно  відгукнулися  учні  школи,  педагогічний  колектив,  жителі  Бутівського.  За  весну-літо  2006 року  було  проведено значну роботу:  здійснено  конструкторсько-дизайнерську  перебудову  історичного кабінету,  зібрано  чимало  експонатів,  документів  та  фотографій.

 1 вересня  2006  року  разом  з першим  дзвоником,  що  сповістив  про  початок  нового  навчального року,  розпочав  роботу  і  шкільний  історичний  музей.  Саме  до відкриття

музею була приурочена  персональна  виставка  робіт місцевої  майстрині-вишивальниці  Конорчук  Катерини  Іванівни. Ця  подія  ґрунтовно  висвітлювалась  на  шпальтах  місцевої районної  газети  «Сільський  вісник,  №74-75 за  7 жовтня  2006 року.  

28    листопада  2006  року  з  роботою шкільного  історичного  музею  знайомилась  Гайда

Лариса  Анатоліївна, завідуюча  навчально-методичним  кабінетом  українознавства  та  краєзнавства  Кіровоградського  ОІППО  ім. В. Сухомлинського,  яка  надала  значну  консультаційно-методичну  допомогу  по  вдосконаленню  роботи  музею,  формуванню

музейної  експозиції,  організації  учнівських  пошукових  груп,   цікаву краєзнавчу  літературу. За  поточний навчальний  рік  наш  музей  поповнився  новими  надходженнями.  Це,  зокрема,  довідки  про  народження  та  укладення  шлюбу  періоду  20-30  років  20  ст.,  письмові  подяки  від  командування  воїнам  Радянської  Армії – нашим  землякам,  що  брали  активну участь  в  боях  за  визволення  міст  Годонин  та  Брно  на  території  тодішньої  Чехословаччини,   довідки  про  нагородження,  зокрема,  медалями  «За  відвагу»,  «За  оборону  Сталінграда», довідки  про  поранення,  червоноармійські  книжки.  Значно  доповнили існуючу  експозицію  численні  фотографії  початку  20  століття,  періоду  20-30  років,  часів  Великої  Вітчизняної  війни,  спогади  свідків  Голодомору  1932-1933  років: Кодаченко  Є.Г.,  Грахової О.С.,  Давидюк  Г.І.,  ветеранів  Великої  Вітчизняної  війни: Мартиненка  В.І.,  Грузіна  І.С.,  Грахової  О.С.  та  спогади  доньки  репресованого  в  1937  та  розстріляного  в  1938 р.    в  Архангельській   області  Російської  Федерації  Шмат  Демида  Кузьмича  Шмат  Марії  Демидівни.

     Окремо  слід  сказати  про  речові  експонати  історичного  музею.  Особливу  увагу

привертають  два  православні  образи  1903  року,  велика  кількість  різноманітного  ке-

рамічного  посуду, зокрема,  ІІ-ї  половини  19  століття,  чимало  вишиваних  рушників 

різної  техніки  вишивки,  домоткане  полотно  та  хідники,  жіночі  та  чоловічі вишивані   сорочки,  безрукавки,  знаряддя  праці  традиційних  українських  ремесел, бойові та

ювілейні  нагороди.   Зауважу,  що  географія  експонатів  музею  доволі  широка:  від  се-

ла  Камбурліївки  Онуфріївського району  Кіровоградщини  до  Калуського  та  Косівсь-

кого  районів  Івано-Франківської  області.

      На  сьогодні  історичний  музей  став  центром  краєзнавчої  роботи  в  школі,  націо-

нально-патріотичного  та  громадянського  виховання  школярів.

Тематичні  уроки  з  історії України,  виховні години,  відзначення  історичних  дат,  диспути  з  гострих  питань  української  історії,  історичні  вікторини,  екскурсії – ось

далеко  неповний  перелік  заходів,  що  проводяться  на  базі  музею.

Активну  участь  в  роботі  по формуванню  експозиції  музею,  організації  виховних

заходів  беруть такі  учні  школи: Клімова  Віка,  Панчешна  Віка- 6 кл.,  Заріцька

Оксана,  Мартиненко  Олег- 7 клас,  Клімова  Олена, Лапко  Олександр, Єремченко  Ганна,  Яценко Юлія –  8 клас,  Лісовська  Жанна,  Заріцька  Наталія,  Мудрак Іван,  Безверха  Дарія,  Шевченко  Тарас –  10  клас,  Кашарайло  Роман, Дмитрик  Іван,  Корнєва  Наталія,  Галудзіна  Олена,  Кузьменко Марина – 11  клас, а також  випускники  2008 -  Заріцька  Олена, Мазуренко Олександр,  Остапчук Руслан.

 Музейна  справа  настільки  захопила  учнів,  що  вони  вирішили  підготувати  на  районний  етап  Всеукраїнської  учнівської  акції  «Громадянин»  проект  «Створення  історичного  музею  на  базі  історичного  кабінету  Бутівської  ЗОШ  І-ІІІ  ступенів».

Захищаючи  його,  команда  нашої школи 14  квітня  2008  року  виборола  перше  місце  в  номінації  «Найрезультативніший проект». Свій успіх наші учні повторили і цього року.

Презентуючи 20.02.2009 р. на районному етапі  Всеукраїнської акції «Громадянин» проект «Степан Бандера – людина і патріот», який активісти музейної справи підготували спільно з шкільним «Євроклубом», яким керує вчитель англійської мови Любов Іванівна Христонько, наша команда  посіла перше місце в номінації «Актуальний проект».

  Першим з  жителів  с. Бутівське  в  роботу  по  формуванню  музейної  експозиції  актив-

но  включився  ветеран  Великої  Вітчизняної  війни  Мартиненко  Василь  Іванович,  який  передав  до  шкільного  музею  бондарський інструмент,  виготовлений  його  дідом  ще  в

далекому  1934  році та чимало фотографій воєнних років.

       З  гордістю називаю також  жителів  Бутівського,  які  подарували  музею  свої

найкращі  роботи: вишивані  рушники,  картини,  ікони  та  панно. Це: Катерина  Іванівна  Конорчук,  Василина  Семенівна  Кашарайло,  Галина  Василівна  Заріцька,  Марія  Деми-

дівна  Шмат,  Тамара  Василівна  Дмитренко, Торгонська Катерина Адамівна.

 Початок  2008-2009  н.р.  ознаменувався  новими  планами  дальшого розвитку  музейної

справи.  Нам стало  тісно в  межах  кабінету  і,  за  погодженням  з  директором школи В.К.Дмитренком,  юні  краєзнавці  під  керівництвом  М.П. Христонька  стали  «освоюва-

ти»  коридорну  площу  на  ІІ-му  поверсі  школи.  Першими  експонатами,  що  тут  з’яви-

лися,  стали  роботи  жителів   Бутівського:  вишивані  картини  Скуратівської  Марії  Тихонівни,  Єрмійчук  Ольги  Филимонівни,  декоративне  панно  Шмат Марії  Демидівни,  та  сімейна  реліквія  Мартиненко Єфросинії-образ Божої  Матері,  який  перейшов  їй у  спадок  від  матері,  пережив Чорнобильську  катастрофу,  довгий  час  зберігався  в неї

вдома,  а  перед  початком  цього навчального  року  був  подарований  шкільному  музею.

  Хочемо,  щоб  наш  музей був  не  тільки лицем  школи,  а  й  став  центром  культурного

дозвілля  сільської  громади.  Над  цим  і працюватимемо.   

                    Організатор  та  керівник  історичного  музею  Бутівської  ЗОШ  І-ІІІ  ступенів

Олександрійського району   вчитель  історії  Христонько  Микола  Петрович   

                            КОНСПЕКТ  УРОКУ  ІСТОРІЇ  УКРАЇНИ  В  10  КЛАСІ

                                      Жовтень, 2010             "Освітянське слово"

Тема. Історія  написана  смертю. Голодомор  1932-1933  р.р.  в  Україні.

Мета. Розкрити  причини  Голодомору1932-1933 р.р. в  Україні,  показати  масштаби  та наслідки  найстрашнішої  трагедії  в  історії  українського  народу,  довести,  що

події  Голодомору  носили характер  геноциду  щодо  українського  народу, ознайо-

мити  з  краєзнавчим матеріалом  про  події  Голодомору  1932-1933 р.р.

виховувати  в  учнів  почуття  історичної  справедливості,  свідомий  патріотизм,

гордість  за  нескорений  дух  українського  народу,  національну  гордість  та толе-

рантне  ставлення  до  представників  всіх  народів,  що  проживають  на  території

України;

продовжувати  роботу  по  вдосконаленню  в  учнів  вмінь  та  навичок  роботи  з

документами,  схемами,  таблицями,  текстом  підручника.

Урок з  історії  України  в  10  класі  проходить  в  шкільному  історичному  музеї.

На  стінах  розвішені в  хронологічній  послідовності  виготовлені учнями  стенди,

на  яких  розміщені  фотографії  та  письмові  документи,  що  відображають події

Голодомору 1932-1933  р.р.  в Україні,  відповідні   Закон  Верховної  Ради  України та  укази Президента  України,  список  держав,  що  визнали  Голодомор 1932-1933 р.р. геноцидом  українського  народу.

Технічне  забезпечення  уроку. Комп’ютер,  демонстраційний  екран,  проектор.

                                                       ПЛАН  УРОКУ

1.Причини  Голодомору  1932-1933  р.р.  в  Україні.

2.Масштаби  та  наслідки  трагедії.

3.Голодомор  1932-1933 р.р.  в  Україні – спланований  сталінським керівництвом

геноцид  українського  народу.

4.Наші  земляки – свідки  подій  Голодомору  1932-1933 р.р. в Україні

                                                        ХІД  УРОКУ

І.Повторення  попереднього  матеріалу (у  формі  бесіди  вчителя  з  учнями)  з метою  поступового  підведення  учнів  до  вивчення  нової  теми.

ВЧИТЕЛЬ. Хто  був  ініціатором колективізації?

УЧЕНЬ. Ініціатором  колективізації  була  комуністична  партія.

ВЧИТЕЛЬ. Хіба  тодішнє  партійне  та  державне  керівництво  не  розуміло,що  колгоспи-це  крок  назад  у  порівнянні  з економічною доцільністю  та  ефективністю  фермерського  господарства. І  все ж таки  зважилось  на  колективізацію.

УЧЕНЬ. Одноосібне  фермерське  господарство-  це елемент  ринкової  моделі  економіки.  Воно  не  давало  можливості  владі  контролювати  виробника,  а колгоспна  система  ставила   під  цілковитий  контроль  держави  селянина  та  результати  його  праці,  була  основою  командно-адміністративної  моделі економіки.

ВЧИТЕЛЬ. Якими  методами велась  колективізація?

УЧЕНЬ. Методи, якими  сталінське  керівництво  здійснювало  колективізацію,

були  насильницькими,  примусовими.

ІІ.  Пояснення  нового  матеріалу.

ВЧИТЕЛЬ. (далі  вчитель  робить  послідовний  перехід  до  першого  питання                                        нової  теми).І  це, зрозуміло,  викликало  велике  обурення українських  селян. Почались  серйозні  заворушення,  які часто переростали у збройні  сутички  противників  колективізації  з радянською  владою.  Аби  пригасити  незадоволення  селянства, Сталін  опублікував  у  газеті  «Правда»  статтю «Запаморочення від успіхів» в  якій всю  вину  за  перекручення  методів колективізації  переклав  на  місцеві  партійні органи. На  деякий час  примусовий  запис  селян  до  колгоспів  призупинився.  Чимало  селян, силоміць  загнаних  в  колгоспи, знову  повернулись до  одноосібного  господарства. Загальмувались темпи  колективізації, зривались  плани  хлібозаготівель. Партія не  могла  допустити  зриву  стратегічного  плану  суцільної  колективізації   України  і  знайшла  для  цього  бузувірський, однак,  на  її  думку,  ефективний  метод  змусити  людей  добровільно  піти  в  колгоспи – штучний  голод.  До  того  ж,  сталінське  керівництво  прагнуло  таким  способом  не  тільки «успішно»  завершити  колективізацію, а й зламати  національний  характер  українців,  знищити,  розчавити  їх  національну гордість,  ліквідувати  українське  село  як  основу  генофонду  української  нації,  заставити  людей  назавжди  забути свою  мову,  історію, культуру.  Це  стало  основними причинами  Голодомору  1932-1933,  який  являв  собою  страхітливу форму  геноциду  українського народу.

ВЧИТЕЛЬ.  (переходить  до 2  питання  плану) А  чи  володієте  ви  якими-небудь  фактами  щодо  масштабів  Голодомору та його наслідків.?

УЧНІ.      Називають  різні  цифри  з  різних  джерел:преси,  телебачення, Інтернету.

ВЧИТЕЛЬ.  Так,  масштаби  Голодомору  вражаючі.  За  даними  з  різних  джерел  голодною  смертю  загинуло  від  7  до  12  млн.  чол..Коли дослідники  говорять  про  Голодомор  1932-1933 р.р.,мається  на  увазі  період  з  квітня  1932 р. по листопад  1933 р. Саме  за  ці  17  місяців,  тобто,  приблизно  за  500  днів,  в  Украї-

ні  загинули  мільйони  людей.  Пік  голодомору  прийшовся на  весну  1933 р.  В  Україні  тоді  від  голоду  вмирало 17 людей щохвилини,  1000 – щогодини,  майже  25 тисяч – щодня. Складались  «чорні  списки»,  куди  заносились  українські  села,  які  особливо  «проштрафилися»  перед  владою:  недовиконали  план  здачі  хліба  державі,  активно  противились  колективізації.  Такі  села  стовідсотково  були приречені  на  загальне  вимирання.  Сталінська  влада  намагалась  приховати свої  злодіяння  як  від  своєї  так  і  світової  громадськості,  вперто  не  визнаючи, а  часто  і  приховуючи  факти  масового  голоду  в  українських  селах.  Показовим  в  цьому  плані  є документ на  с. 253  підручника. (Новітня  історія  України,  ч. І Київ, Ґенеза,  2000).  (Учні зачитують та аналізують документ).

Сталінське  керівництво  свідомо  йшло  на  винищення  українського  села.  Про  це  свідчить  чимало  розсекречених архівних  документів.  Один  з  них ви  можете  прочитати  на  с.253 вашого підручника. В  ньому дається  пряма вказівка  Сталіна   та  Голови  РНК СРСР  Молотова  припинити  з  8  листопада 1932  року  всякі поставки  товарів у  всі  області України.  Значну  кількість  документів,  що  підтверджують: Голодомор  1932-1933  р.р.  був спеціально  організований  сталінським  керівництвом  і  являв собою  форму  геноциду  українського  народу,  ви  можете знайти в книзі  «33-й: Голод. Народна  книга-меморіал».-К., 1991» та в «Чорній Книзі України».

Серед тих,  хто  віч-на-віч  опинився  в 1932-1933 р.р.  з  голодною смертю,  хто  пізнав  на  собі  політику  геноциду  були  і наші  земляки-жителі  с. Бутівське  Олександрійського  району.  Наші  учні,  члени  пошукової  групи,  що  працює  при

шкільному  історичному музеї,  відвідали  цих  людей  та  записали  їх  спогади, зробили  фотографії.

(на  цьому  етапі  уроку  можна,  якщо  дозволяють  технічні можливості,  демонструвати  надруковані  спогади  та  фотографії  цих  людей  на  екран).  Учні  почергово  зачитують  спогади Кодаченко  Євдокії Григорівни та  Грахової  Ольги  Семенівни.

                       Кодаченко  Євдокія  Григорівна  про  Голодомор  1932-1933 р.р.

Батько  її,  Артеменко  Григорій  Ілліч,  працював  сторожем  на  свинарнику.  Коли

йшов  на  роботу,  то  його  дружину  місцеві   „активісти”  закривали  в  льох.  Мабуть,боялись,  щоб  вони  не  втекли,  бо  їх  внесли  до  розряду  куркулів  і  готували  до  виселення  на  Соловки.  Кілька разів  приходили  до  них  шукати  продукти,  спеціальними піками  проштикали  все  подвір’я  але  нічого  так  і  не  знайшли.  Євдокія  Григорівна  добре  пам’ятає  імена  цих  людей: Артеменко  Трохим,  Квіташ  Степан  Микитович, Попович  Дунька.  До  цієї  групи  стали  силою  залучати  і   брата  Євдокії  Григорівни Артеменка  Івана  Григоровича.  Він  спитав  батька,  що  має  робити.  Не  піти-означало підписати  вирок  і  собі  і  сім’ї,  а  піти-свої  ж  люди  прокленуть,  адже  місцевий  „актив”  забирав  з  господарств  все  до  крихти.  Батько  відповів: „Іди,  але  не  смій  кривдити  людей”.

 Одного  разу  Артеменку  Григорію  Іллічу  працівник  контори (родом  з  Миро-нівки)  сказав,  що  їх  збираються  виселяти  на  Північ.  Виявилось,  що  на  його  господарство   записано  1,5  га  землі,  а  насправді  було  тільки  0,8 га.  „Підіть  в  Миронівку, візьміть  справку  аби  показати  в  місцевій  конторі”.

Григорій Ілліч так  і  зробив.  Приніс  справку,  показав  „активістам”,  ті  випустили 

з  льоху  його  дружину  і  сказали,  що  їх  сім’ю  більше  не  чіпатимуть.  Але  просили дати  їм  що-небудь  з  продуктів,  бо  їм  треба  виконати  план.  Дружина  Григорія Ілліча дала  трохи  квасолі.  На  другий  день  прийшов  син  Іван  і  сказав  аби  батько  написав  заяву  до колгоспу  бо  інакше  можуть  виселити.  Артеменко  Г.І. написав заяву,  а  на другий  день  прийшли,  забрали  до колгоспу  коня,  корову,  весь  реманент. Загроза  голодної  смерті  нависла  над сім’єю,  в  якій  було  дев’ятеро  дітей. Тоді  мати  Євдокії  Григорівни  пішла до  знайомого  комірника  Петра  просити  допомоги.  Поряд  було  заможне  господарство,  власника  якого  виселили  і  в  клуні  лежали просяні  висівки.  Петро  дозволив  провівати  ці  відходи  і  там  залишалось  трохи  просяної  січки.  Мати час  від  часу  ходила  провівати  і  це  врятувало  сім’ю  від смерті.

Однак  голодне життя  далося  взнаки  трохи  пізніше-у  батька  почали  пухнути  ноги

і  в  1939 році  він  помер  в  лікарні  у  Крилові  (тепер  Світловодськ).

                           Спогади  Грахової  Ольги  Семенівни  про  голод  1946-1947 р.р.

      Сім”я   Грахових-Іван  Семенович  та  Ольга  Семенівна  з  сином  Валерієм,  в  1946 р. переїхала  до  Занфирівки  Костянтинівської  сільради.  Ольга  Семенівна  згадує,  як  харчувались  печеним  буряком, весною  1947 р.  збирали  молоду  кропиву,  лободу.  Пам’ятає,  як  батько  виміняв  за доволі  добротне  пальто  відро  кукурудзяної  січки  і  яке  це  було  велике  свято  для   сім’ї.    Чимало  людей  в  Занфирівці  померло з  голоду. 

В  Олександрії  проживає  зараз  Дука  Петро,  батьки  якого  з  дітьми  жили  по  сусідству  з  Граховими. В 1946-47 р.р.  в  них  померло  кілька  дітей  з  голоду.  Точну  кількість  Ольга  Семенівна  вже  не пам’ятає. Пам’ятає,  що  маму Петра Дуки  звали  Марія, а  батько  працював  на  млині,  де  зараз  старий  сільський  цвинтар.

     Ольга  Семенівна  добре пам’ятає,  як  до  них  додому  приходили  місцеві  „активісти”і  забирали  все,  що  попадало  під  руку.  Одна  з  таких  „активісток”  Карталиш  Килина прийшла  якось  до  них  взимку  1946-47 р.р.,  наказала  зняти  з  стін  вишивані  рушники і  заставила  маму  Ольги Семенівни  обмотати  їй  цими  рушниками  ноги  замість  онуч.

     Поряд  з  Граховими  жили  ще  сусіди  Дудники-Павло  та  Катерина.  Їх  дитина  якось пішла  до  лісу  в  надії знайти  що-небудь  їстівне,  а  через  деякий  час  під  деревом  її   знайшли  мертвою.  Самі  Дудники  померли  в 1956-57 р.р.

ВЧИТЕЛЬ. Ви ознайомились  із спогадами  наших односельчан,  які через похилий вік та неважне здоров’я не змогли прийти сьогодні в школу. Але двоє  наших односельчан все ж таки знайшли в собі сили, прийшли на наш урок аби розказати вам про події 1932 – 1933 р.р. та 1946 – 1947 р.р. Це Давидюк (Онопрієнко) Ганна Василівна, 1922 р.н. та Мартиненко Василь Іванович, 1927 р.н.

.

Спогади Давидюк (Онопрієнко) Ганни Василівни про події Голодомору 1932-1933 р.р.

Ганна  Василівна  зіткнулась  з  подіями  Голодомору  в  11  років.  Пам’ятає,  що  в  селі

Калинівка,  де  вона  народилась  та  на  той  час  проживала, від  голоду  померло  близько  10  осіб.  Багато  жителів  Калинівки,  аби  порятуватись  від  голоду,  змушені  були  піти до  колгоспу.  В  період  1932-1933  років  в  Калинівці  та  в  окрузі  були  створені  такі колгоспи: «Новий  шлях»,  «Більшовик»,  «Червона  долина»,  «Шевченківський»,  ім. Ворошилова-які  згодом  об’єдналися  в  один-колгосп  імені  Свердлова. Ганна  Василівна  добре  пам’ятає,  як  її  батько,  аби  уникнути  розкуркулення  та  виселення  на  Північ,  змушений  був  вступити  до  колгоспу  «Червона  долина»  та  віддати туди  майже  все  майно. Крім  Ганни  Василівни,  у сім’ї  було  ще  троє  дітей-дві  сестри  Ольга  та  Надія  живуть  досі,  а  брат  Сергій  загинув  в  Німеччині. Батько  її,  Онопрієнко  Василь  Ігнатович, також  воював  на  фронтах  ІІ-ї  світової  війни,  повернувся  з  Перемогою  додому. Помер  в  1982  році.

Мартиненко Василь Іванович про події Голодомору 1932-1933 р.р. розказував зі слів своєї матері.  Коли він говорив, як їх сім’я, як і багато інших в Калинівці та окрузі, весною 1933 р. рвали молоду кропиву, лободу, обдирали кору молодих лип та беріз, варили їх і так рятувались від голоду, в учнів на очах виступили сльози. Потім Василь Іванович говорив про період 1946-1947 р.р. Він в цей час перебував в Радянській Армії, а сім’я  вижила тільки завдяки бондарському ремеслу, яким займався його батько.

ВЧИТЕЛЬ. Дякуємо нашим шановним гостям за цікаві і змістовні розповіді. Бажаємо Ганні Василівні, Василю Івановичу, а також, Кодаченко Євдокії Григорівні та Граховій Ользі Семенівні міцного здоров’я та довгих років життя. На пам'ять про цю хвилюючу зустріч хочу подарувати нашим  гостям книги а також запросити їх на чергову зустріч, присвячену Дню Перемоги. Повірте, цим людям є що розказати про буремні роки Великої Вітчизняної війни.

 ВЧИТЕЛЬ. Ви  ознайомились  з  спогадами  людей,  історія яких  є  невід’ємною  частиною  історії  нашого народу.  І  якою  б та  історія  не  була,  ми  повинні  її  знати  і  пам’ятати,  бо це  наша  історія. Пам’ятати  в  ім’я  майбутнього,  пам’ятати  в ім’я  того,  аби  така  наруга  над нашим  народом  більше  ніколи  не  повторилася.

ВЧИТЕЛЬ. І  сьогодні, коли ми згадуємо про страшну сторінку нашої історії,  прошу  встати  і  запалити  свічки  в  пам'ять  за  невинно  убієнними  голодною  смертю  мільйонами українців,  багатьох  представників інших  народів,  Хай  цей  вогонь  буде  нашим  своєрідним  протестом  проти  несправедливості, цинізму  і  жорстокості, що  ще  мають  місце  в  світі,  нагадуванням  тим,  хто зазіхає  на  нашу  з  вами  свободу  і  незалежність,  закликом  до єднання всіх  нас  в ім’я  процвітання  нашої держави – УКРАЇНИ (всі встають, запалюють свічки. Звучать слова:

                                                        Не розуміли руки ті,

                                                        Що так творили зле, безбожно-

                                                        На світі можна знищить все,

                                                        Та пам'ять знищити не можна!                                                      

ІІІ.Домашнє  завдання.  Опрацювати  параграф  34  підручника,  детально  ознайомитись  з  матеріалами  розділу  «Голодомор  1932-1933 р.р. в Україні  та  краї»  експозиції  шкільного  історичного  музею, розпитати  родичів,  знайомих,  що  пам’ятають  події  Голодомору  1932-1933 р.р., записати  їх  спогади.

                    

                                                           Лист з фронту.

                               "Сільський вісник"     05.05.2012

Серед матеріалів експозиції шкільного історичного музею, що працює при Бутівському НВК з 2008 року, важливе місце займають фотографії та письмові документи періоду Великої Вітчизняної війни, спогади ветеранів, записані учнями , бойові нагороди та окремі предмети військової тематики. Зауважу, що розділ музейної експозиції «Вони боролись і вмирали за Батьківщину» постійно поповнюється новими матеріалами. Так, нещодавно, випускник нашої школи Іван Мудрак подав до музею дуже цінний документ- лист з фронту, написаний його дідусем.

Серед матеріалів даного розділу є чимало «паперових» свідків подій 1941-1945 р.р.:довідки про нагородження,  довідки про поранення, подяки від командування. Всі вони мають велике значення для правдивого відображення подій історії, для патріотичного виховання нашої молоді.

Але лист з фронту, той відомий солдатський «трикутник» викликав таке почуття, душевне хвилювання, що важко передати на папері. Читаючи напіввицвілі від часу, написані в короткі хвилини фронтового затишшя, в окопі на коліні звичайним «хімічним» олівцем слова, подумки переносишся в ті буремні роки геройської звитяги наших батьків, бабусь та дідусів, які самовідданою боротьбою торували шлях до Великої Перемоги.

Цей лист було адресовано в село Калинівку Базарського (тепер Народицького району) Житомирської області Гонтару Анастасії Пилипівній. Дата відправки на штемпелі-05.01. 1944, дата одержання листа-18.01.1944. На лицьовій стороні листа гриф «Проверено военной цензурой». Текст листа наводжу повністю із збереженням орфографії та мовних  особливостей.

«Письмо пущено 3.01.44.

Здрастуйте мои дорогие детки и жена моя дорогая. Милая моя Насточка за все я тоби довожу пока я жив и здоров что и тоби желаю Насточка моя. Позволь тибе поздравить из новим годом из новим щастям. Насточка милая я дуже тоби дякую що ти не забуваєш мене. Бог дасть то я до тебе прийду з новою победою и скоро.

Милая моя прошу я тибе не журися за мною гляди диток моих родних маленьких Галочку и Ванечка. Оставайся жива и здорова. Твой муж Павел Леонович.»

Насамкінець, хочу додати, що традиційно в перші травневі дні в нашій школі проводиться Тиждень історії, в рамках якого делегація учнів навчального закладу бере участь в урочистій ході  ветеранів в м.Олександрії з покладанням квітів до пам’ятника загиблим воїнам. Таку поїздку плануємо здійснити і цього року.

А в школі влаштуємо виставку документів і матеріалів про Велику Вітчизняну війну на тему: «У вдячній пам’яті нащадків» і її центральним експонатом стане солдатський лист, текст якого збільшимо в декілька разів, щоб він відразу кидався в очі, і щоб кожний- і малий, і дорослий обов’язково прочитали ці слова з далекого 1944…

                                        Люби та знай свій рідний край

                                                   "Сільський вісник"   24.10.2009

Члени гуртка ЦДЮТ «Тризуб», що діє при Бутівській ЗОШ І-ІІІ ступенів, провели туристсько-краєзнавчу експедицію в село Захарівку Світловодського району. Метою нашої подорожі було: відвідати сільський  музей та зібрати певний краєзнавчий матеріал про село Захарівку, її історію, відомих людей. Досі ніхто з нас в цьому селі не бував, тим паче, не відвідував сільського краєзнавчого музею. Яким було наше здивування, коли зовні нічим не примітне приміщення колишнього дитячого садка зустріло нас багатющою та різноманітною експозицією. .Завідувачка музею,  Шкірай  Любов Семенівна, за фахом вчитель історії, вийшовши на пенсію, повністю присвятила себе музейній справі. Любов Семенівна люб’язно запропонувала нам провести загальноознайомлюючу екскурсію. Три години тривало наше знайомство з сільським музеєм. Але ніхто з дітей, а це було 17 учнів 6-9 класів, не відчував втоми. Дуже цікава, надзвичайно змістовна розповідь нікого з нас не залишила байдужим. І хоч кімнати музею за своїми розмірами зовсім невеличкі, але експонати в них розміщені таким чином, що ефективно використовується кожен сантиметр площі. Експозиція музею побудована за тематичним принципом –окрема кімната-окрема експозиція. З захопленням оглядали учні виставку українських вишиваних рушників, серед яких чимало періоду 1910-1914, побували в  «Кімнаті для душі», де розміщені численні ікони, книги релігійного змісту та всяке церковне начиння, бачили справжні кістки та зуби мамонта, знайдені на території Захарівки та сіл-сусідів, численні знаряддя праці періоду палеоліту та багато іншого. Уважно слухали діти розповідь Любові Семенівни про період Голодомору 1932-1933 років. Більше десятка сімей захарівців померло голодною смертю в той період. Доволі довго ми не покидали кімнату, де розміщені матеріали періоду Великої Вітчизняної війни. Окрім численних письмових та фотодокументів, що розповідають про участь жителів Захарівки у Великій Вітчизняній війні, експозиція містить чималу кількість речових історичних джерел: солдатські каски, стрілецьку зброю, міни, гранати, фрагменти солдатського одягу, фляги, штики-ножі  та інше. Є чимала кількість військових нагород. Для дітей в ході екскурсії надзвичайно важливим було те, що вони не тільки слухали розповідь екскурсовода, роздивлялись експонати, але, з дозволу Любові Семенівни, могли взяти експонати в руки, потримати їх і безпосередньо відчути подих історії. Свою надзвичайно цікаву розповідь Любов Семенівна завершила в актовій  залі музею. Тут і відбувся своєрідний обмін досвідом  музейної роботи. Учні Бутівської ЗОШ І-ІІІ ступенів розповіли про свій музей, роботу, яка ведеться на його базі та передали Шкірай Любові Семенівні фотоальбом «Історичний музей Бутівської ЗОШ І-ІІІ ступенів».

Перебуваючи під глибоким враженням від побаченого та почутого, ми поверталися додому. А віддалі в 14 кілометрів нам вистачило аби збудувати нові плани роботи нашого гуртка. Сподіваємось наступну екскурсію здійснити на батьківщину славетного українського гетьмана Богдана Хмельницького. І насамкінець, хочу подякувати жителю н села Бутівське Олександру Сокуру, який з власної ініціативи здійснив транспортне забезпечення нашої туристсько-краєзнавчої експедиції.

                                                   Ми не могли відвести очей від краси.

                                                   "Сільський вісник"    12.07.2010

Члени гуртка ЦДЮТ «Тризуб», що працює на базі Бутівської ЗОШ І-ІІІ ступенів, здійснили поїздку до районного краєзнавчого музею в м.Олександрії.

Привітні працівники музею радо зустріли нас, та провели цікаву й змістовну екскурсію по розділах музейної експозиції. Особливо, дітей зацікавили матеріали, що розповідають про події Великої Вітчизняної війни на території нашого краю. Учні довго розглядали нагороди, документи, фотографії, зброю, задавали екскурсоводу запитання. Та це й не дивно. Адже юні гуртківці ведуть активну підготовку до відзначення в школі 65-ї річниці Перемоги  у Великій Вітчизняній війні. Серед запланованих заходів-відвідання ветеранів, солдатських вдів, «дітей війни» з привітаннями до дня Перемоги, створення презентації «Наші односельчани-учасники подій ІІ-ї світової війни», з якою члени «Тризуба» виступатимуть на районних військово-історичних читаннях, організація поїздки 9 травня в м.Олександрію для участі в покладанні квітів до Монументу Слави.

Затим нашу увагу привернула виставка робіт членів клубу «Олександрійська веселка», керівником якого є відома  майстриня –вишивальниця з м.Олександрії Попович Вікторія Володимирівна. Ми не могли відвести очей від краси, переданої кольоровими нитками, бісером. Вишивані рушники, ікони, панно, роботи з бісеру-це все справжні шедеври, диво людських рук.

Вікторія Володимирівна люб’язно відповідала на всі наші запитання, розповідала про техніку вишивки, особливості роботи з бісером. А далі-запропонувала нам найважче: вибрати кожному найкращий виставковий експонат і анонімно за нього проголосувати. З цією метою працівниками музею вже заздалегідь була зроблена та естетично оформлена спеціальна скринька та заготовлені бюлетені-чисті клаптики паперу, на яких кожен мав написати номер експонату, що сподобався найбільше і вкинути до скриньки. Та кожен з нас вкинув до скриньки по доброму десятку таких «бюлетенів». 

Під кінець нашого перебування, в музеї зробилось доволі гамірно. То збирались на своє чергове засідання члени «Олександрійської веселки».

На прощання працівники музею повідомили, що незабаром тут відбуватиметься чергова цікава виставка. Ми ж пообіцяли, що обов’язково її відвідаємо.

                                                           Моє захоплення.

                                    "Сільський вісник"    16.02. 2013

Під такою назвою нещодавно в 5 класі Бутівського НВК пройшов виховний захід-презентація. В той день мої п’ятикласники прийшли в школу не тільки з портфелями. Вони принесли з собою чимало малюнків, виробів з гіпсу, бісеру, плетені гачком вироби, вишивки, випічку.

Всі з нетерпінням чекали, коли зможуть презентувати своє захоплення. Класна кімната за лічені хвилини перетворилась н невелику виставкову залу.

Представляючи своє захоплення, Софійка Христонько показала чимало малюнків, виробів з гіпсу, міні-вітраж. Софійка деякий час займалась в Олександрійській художній школі, а тому її малюнкам властиві вдало підібрана гама кольорів та певний філософський зміст. Окрім малювання, в неї є ще чимало захоплень. Одне з них – українська вишивка, хист до якої їй передала її мама.

Про своє захоплення-плетіння гачком- розповідала  Оленка Кузьменко. Цьому заняттю її навчила бабуся. Оленка починала з плетіння одягу для улюбленої ляльки, а тепер в неї виходять більш складні вироби-шапочка, шарф.

Катя Філатьєва та Богдана Горбач-дві подружки-нерозлийвода, презентували свої малюнки. Кожен з них цікавий по своєму- і сюжетом, і технікою виконання.

А найбільше захоплення Світланки Пильщик-кулінарія. Вона призналась, що найбільше любить пекти пиріжки з різноманітною начинкою. А ще-не пропускає жодного телевізійного кулінарного шоу.

Всіх приємно вразили вироби з бісеру, які представив єдиний хлопчик в класі – Сашко Кв’ятковський.  Квіти, виготовлені ним з кольорових намистинок, ніби промовляли до всіх: «А весна вже скоро!».

Кожного дня, спілкуючись зі своїми вихованцями, я чую від них чимало різних запитань. Мене завжди дивувало: звідки у п’ятикласників такий широкий кругозір? А коли на презентації, окрім, дитячих виробів, я побачив, як учні дістають з портфелів різноманітні дитячі енциклопедії, я все зрозумів.

Хочу побажати своїм вихованцям, аби не розгубили цього запалу, щоб не згасла в них іскорка, не зникло бажання. Щоб завжди перед ними стояла благородна мета, якої вони прагнули б досягти. А я, як класний керівник, завжди цьому сприятиму.

Презентація захоплень закінчилась. Всі були в піднесеному настрої. А, насамкінець, ще й поласували смачнючими пиріжками Світланки Пильщик.

                                                             Наша майстриня.

                                           "Сільський вісник"     07.10.2006    

    День  1-го  вересня  видався  в  селі  Бутівське  особливим.  І  не  тільки  тому,  що  ще  напередодні  небо  затягнули  важкі  сірі  хмари,  йшов  дощ  і  погода  була  малообіцяючою.  Чудовий  сонячний  ранок  ще  більше  піддав  настрою  всім,  хто  цього  дня  зібрався  на святково  прибраному  подвір”ї  місцевої  школи  на  вже  традиційне  свято - День  знань.  Щирі  вітання  на  адресу  педагогів,  учнів,  батьків  лунали  з  уст  директора  школи  В.К. Дмитренка,  голови  Пенсійного  фонду  України  в  Олександрійсь-

кому  районі  А. Мудрик,  сільського  голови  О.О. Морозова.  Урочистою  ходою  разом  з

батьками  зайшли  на лінійку  першокласники.  Вірші,  пісні, танцювальні  номери  у  виконанні  учнів  школи  супроводжувались  щирими  оплесками  присутніх.

      Однак  лінійка  з  нагоди  Дня  знань  стала  лише  початком  святкової  програми,  зап-

ланованої  на  цей  день.  Всі  присутні  мали  змогу  відвідати  персональну  виставку  ро-

біт  місцевої  майстрині  Конорчук  Катерини  Іванівни.  Більше  сотні  різних  вишивок-

чоловічі  та  жіночі  сорочки,  рушники,   скатертини,  подушки,  серветки,  зображення

ікон  демонструвались  на  другому  поверсі  школи.  Подія  такого  масштабу  відбулась

за  останні  роки  в  селі  вперше  і  стала  помітним  явищем  в  культурному  житті  грома-

ди. 

       Ініціаторами  та  організаторами  виставки  стали  вчителі  місцевої  школи  подружжя

Христонько-вчитель  історії  Микола  Петрович  та  вчителька  англійської  мови  Любов

Іванівна.  Значну  практичну  допомогу  в  реалізації  їх  задуму  надала  дочка  Катерини 

Іванівни  Кузьменко  Зоя  Володимирівна.

        Ще  донедавна  мало  хто  знав  в  селі  про  захоплення  Катерини  Іванівни.  Роботи

майстриня  не  виставляла  на  показ,  зберігала  їх  вдома,  перетворивши  свій  будинок

на  своєрідний  музей  української  вишивки,  а  частину  їх  віддала  своїм  дітям  та  ону-

кам. 

        Років  зо  два  назад  важка  недуга  підкосила  фізичне  здоров”я  цієї  жінки,  але  не

зламала  її  волі  та  прагнення  до  життя.  У  вишивці  Катерина  Іванівна  знайшла  своє-

рідний  сенс  свого  життя.  Її  руки  творять  справжні  шедеври  вишивального  мистецтва,

особливо  на  релігійну  тематику,  а  саме  ікони. Вишиті  ікони  Божої  Матері  вона  пода-

рувала  Протопопівській  церкві  нашого  району  та  церкві  села  Захарівка  Світловодсь-

кого  району.

         На  днях  я  побував  в  гостях  в  цієї  чудової,  незламної  характером  жінки  і  сам

відчув,  якою  безмежною  життєвою  енергією  наповнена  її  душа,  а  очі  майстрині   випромінюють  відчуття  щастя  та  морального  задоволення  від  того,  що  її  праця 

приносить людям  радість.

         Принагідно  зауважу,  що  вже  найближчим  часом  планується  представити  на 

суд  глядачів  роботи-вишиванки  ще  однієї  місцевої  майстрині  Кашарайло  Василини

Семенівни.

          Виставка  робіт  Конорчук  К.І.  під  назвою  „В  серці  Бог  і  Україна”  проводилась

в  рамках  програми  відкриття  в  Бутівській  ЗОШ  І-ІІІ  ступенів  нового  історичного  ка-

бінету   на  базі  якого  за  період  літньої  відпустки  вчитель  історії  М.П. Христонько

створив  музейну  кімнату.  Чимало  експонатів,  документів,  фотографій  зібраних  вчите-

лем  при  активній  допомозі  учнів-членів  історичного  гуртка,  утворили  доволі  багату  і

змістовну  музейну  експозицію.

          Власне,  приміщення,  в  якому  відбувалась  презентація  творчості  К.І. Конорчук  та

історичний  кабінет  були  в  цей  день  найбільш  багатолюдними  місцями  в  школі.

Особливо  довго  затримувались  відвідувачі  в  музейній  кімнаті  біля  матеріалів,  що

висвітлювали  такі  розділи  експозиції :  „Вони  боролися  і  вмирали  за  Україну”, 

„Ремесла  мого краю”,  „Історія  в документах  і  фотографіях”,  „Люди  нашого  села”.

Люди  впізнавали  своїх  рідних,  близьких,  друзів,  знайомились  з  численними  докумен-

тами,  ділились  враженнями  від побаченого  та  дякували  М.П. Христоньку  за  створення

музейної  кімнати.

          Значна  кількість  експонатів,  розміщених  на  спеціальному  подіумі,  поличках

вдало  доповнює  музейну  експозицію  .

           Насамкінець,  хочу  відзначити  найбільш  активних  членів  історичного  гуртка,

що  допомагали мені  в  роботі  по створенню музейної  кімнати. Це  учні  8-го  класу:  Лі-

совська  Жанна,  Дужонкова  Аліна,  Христонько  Тетяна,  Безверха  Даша,  учні  9-го  кла-

су:  Кашарайло  Роман,  Дмитренко  Василь,  Галудзіна  Олена,  Степанчук  Юрій,  Мудрак

Юля,  Хильчук  Марина,  учні  10-го  класу:  Мазуренко  Олексій,  Заріцька  Олена,  Шульга  Микола,  учень  11-го  класу  Заріцький  Іван.

             Висловлюю  подяку  директору  Бутівської  ЗОШ  І-ІІІ  ступенів  В.К. Дмитренку,

заступнику  директора  Т.А. Довгоборець,  всьому  педколективу   за  моральну  підтримку  і  розуміння  які  надихали  мене  на   активну  працю.

             В  найближчих  планах-значне  розширення  експозиції  музейної  кімнати,  збір  документального  матеріалу,  зустрічі  з  цікавими  людьми  та  перетворення  історичного

кабінету  на  центр  краєзнавчої  роботи  що  сприятиме  значному  підвищеню  ефектив-

ності  навчально-виховного  процесу.

                                           Учні за екологічно чисте село.

                                     15.05.2010         "Сільський вісник"

Нещодавно  проходив районний етап суспільної акції школярів України «Громадянин-2010». Традиційно, команди шкіл району, в яких викладається курс «Громадянська освіта», виставляють на суд компетентного журі свої учнівські проекти, над якими працювали навчальний рік.

Серед них-і команда  Бутівської  ЗОШ І-ІІІ ступенів, яка вже третій рік поспіль бере участь в цій акції і в черговий раз стає переможцем в своїй номінації.

На цей раз команда нашої школи  на районний етап суспільної акції школярів України «Громадянин» представила свій проект на тему «Роль учнівського колективу школи у вирішенні екологічних проблем села».

Робота над проектом розпочалась з визначення важливої для сільської громади теми. Проблема екологічної безпеки актуальна для багатьох населених пунктів нашого району, в тому числі, і для Бутівського. Саме на ній ми вирішили зосередити свою роботу. В процесі роботи над проектом ми хотіли звернути увагу виконкому Костянтинівської сільської Ради, депутатів сільради від нашого села, громадськості Бутівського на важливість цієї  проблеми і необхідність спільних активних зусиль для її вирішення.

Працюючи над проектом, учні дізналися, що дане питання вже розглядалось на сесії Констянтинівської сільради, яка прийняла рішення про адмінвідповідальність за створення стихійних смітників на території сіл сільради: Констянтинівка, Занфирівка, Бутівське.

Також учні через своїх батьків ініціювали винесення цієї проблеми на розгляд сільського сходу громади Бутівського. За час, що минув з початку роботи над проектом, діти провели значну роз’яснювальну роботу серед жителів села, а своїм особистим прикладом в ході Всеукраїнської толоки, активізували до роботи по прибиранню території села, насадженню дерев та кущів значну кількість дорослих.

Саме про це і говорила команда нашої школи, захищаючи свій проект. До речі, до участі в акції «Громадянин» в нашій школі залучаються не тільки учні 10-11 класів в яких читається курс «Громадянська освіта». Так, честь школи в цьому році захищали: Яна Першко та Віка Панчешна-учениці 7 класу. Юлія Яценко, Юлія Попова та Аня Єремченко-учениці 9класу, Тарас Шевчеко-учень 11 класу.

Такий підхід до учнівської проектної діяльності в нашій школі знайшов підтримку і всіляке сприяння  з боку  її  директора  В.К.Дмитренка і ми будемо активно продовжувати роботу в цьому напрямку.

Черговий районний етап конкурсу учнівських проектів, організований та проведений методистом райметодкабінету Н.В.Ляшко та за активної підтримки і особистої участі директора ЦДЮТ О.В.Демченко, переконливо доводить важливість та доцільність запровадженого в ряді шкіл району курсу «Громадянська освіта» для виховання в учнів свідомої, активної громадянської позиції. Зрозуміло, якщо до викладання цього курсу підійти творчо та відповідально.

                                   

                                                                Цікаві  мандрівки.

                                                      "Сільський вісник"   05.12.2009

Активно працюють гуртки ЦДЮТ – євроклуб «Євро-bridge” та історико-краєзнавчий -“Тризуб» на базі Бутівської ЗОШ І-ІІІ ступенів, якими керують вчитель англійської мови Любов Іванівна Христонько та вчитель історії Микола Петрович Христонько. Так нещодавно активісти двох гуртків здійснили екскурсійну поїздку на батьківщину славетного українського гетьмана Богдана Хмельницького в Чигирин та Суботів Черкаської області.

Першим пунктом нашої екскурсії став Чигирин. Ми відвідали музей Богдана Хмельницького, оглянули ряд історичних пам’яток національного історико-культурного заповідника «Чигирин»: залишки укріплень колишньої гетьманської столиці, відновлену та реставровану в наш час споруду «бастіон Дорошенка», місцеву діючу церкву, побували на Богдановій горі. Ми були вражені розмахом робіт по спорудженню ряду будівель, які мають відтворити вигляд гетьманської резиденції часів Хмельницького. Після того, як всі придбали  в місцевій крамниці сувеніри на пам’ять, ми продовжили своє знайомство з історичними місцями. Наступним пунктом екскурсії став Суботів.

Всі були вражені красою  та величчю відомої далеко за межами України Іллінської церкви. Затамувавши подих, ми насолоджувались естетикою її інтер’єру  і, особливо, церковним іконостасом, реставрацію якого нещодавно було завершено. Захоплено слухали розповідь екскурсовода, з якої дізнались чимало цікавих подробиць з життя великого гетьмана, його оточення. Затим помолившись та поставивши свічки, з відчуттям душевного спокою та гармонії ми покинули приміщення церкви і продовжили свою екскурсію церковним подвір’ям. І тут відчувався  дух козацької доби – кам’яні хрести часів Гетьманщини ніби повертали нас в ті славні часи козацького лицарства та звитяги.

Кінцевим пунктом надзвичайно цікавої подорожі по дорогих кожному українцю місцях славної історії нашого народу стала місцевість, відома як «Три криниці». На пам’ятній плиті, що там знаходиться, написано, що три криниці викопано за наказом Богдана Хмельницького в честь спільної боротьби трьох братніх народів-українського, російського та білоруського - проти польської шляхти. Кожен з нас зачерпнув з тих історичних криниць кришталево-чистої, холодної і смачної води і, випиваючи її, відчував свою приналежність до історії українського народу і усвідомлював, що якою б вона не була – це наша історія. Ми повинні її знати і берегти від забуття.