Сторінки ІІ-ї світової війни. Українські "остарбайтери"

13 січня 1942 року почалось масове примусове вивезення українського населення до нацистської Німеччини.

Серед тих, хто помимо своєї волі опинився на каторжних роботах на чужині були вихідці з села Калинівка Базарського (тепер Народицького) району Житомирської області. В історичному музеї Бутівського НВК зберігаються документи та матеріали того періоду. Наша перша розповідь про Мартиненко Теклю Іванівну, рідну сестру ветерана ІІ-ї світової війни, тепер жителя села Бутівське Олександрійського району Кіровоградської області Мартиненка Василя Івановича. На початку 1942 року молоду дівчину (1925 р.н.) примусово вивезли до Німеччини. Невдовзі вона встигла надіслати батькам фото, датоване 08 серпня 1942 року. Потім зв'язок з нею урвався. І тільки в 1991 році на запит, зроблений її братом Василем з Німеччини надійшла виписка з свідоцтва про смерть, видана похоронним бюро в Бланкенфельде, яка свідчила, що Мартиненко Текля (Тетля) Іванівна деякий час проживала в Берліні, померла 23.12.1943 року в Малове та похована на цвинтарі в Гютерфельді (Ehrenfeld 2, W-10-542).

                           Спогади  «остарбайтера»  Коновальчук  Ольги  Олексіївни,  1927 р.н. , яка 

                 проживала  по  вул. Житомирській   в  с.Бутівське  Олександрійського  району                                                                                       Кіровоградської області

В  1942  році, 15-річною  дівчинкою,  в  червні  місяці  з  села  Калинівка  Базарського  району  Житомирської області  її  вивезли  фашисти  на  каторжні  роботи  до  Німеччини.

В  той  день  з  села  забрали  більше  30  чоловік,  серед  них:  Мудрак  Олену  Семенівну,  Заріцьку  Ганну  Андріївну,  Іваненко  Ганну  Пилипівну, Коновальчук  Одарку  Петрівну,  Заріцького  Якова  Омельковича  та  інших.  Попала  Оля  на  завод  «Рогнерверке»  (трубний  завод)  в  м. Везель,  що  недалеко  від  голландського  кордону. Жила  в  спеціальному  таборі  для  іноземців.  Добре  пам’ятає  заводське  начальство:  Батман-директор заводу,  обермайстер  Герман,  майстер  Кюпа,  а  комендантом  табору  був  Лезер.Робота  розпочиналась  о  6-й  ранку  і  тривала  до  6-ї  вечора.  О  9  год.  ранку  та  о  16.00  робили  перерву  на  відпочинок по п'ятнадцять  хвилин. О 12-й  годині  був 30-хвилинний  обід – на  завод  привозили  баланду  з  напівгнилої   брюкви  та  капусти. Одного  разу  не  витримала Ольга,  плюнула  в  таку  їду  і  відразу  одержала  удар  по голові  від  фашистського  наглядача.  На  вечерю  давали  300  грамів  хліба,  10  грамів  маргарину  і  таку  ж  саму  баланду.  Ольга  Олексіївна  дуже  добре  пам’ятає  табірне  життя.  З  ранку  до  бараку  заходив  поліцай,  ставав  на  дверях,  а  вівчарка,  що  супроводжувала  його,  починала  гавкати.  Так  відбувався  підйом.  Далі – виснажлива  робота  в  гарячому  цеху трубного  заводу.  Пам’ятає,  як  фашисти  жорстоко  поводились  з  робітниками.  З  нею  в  бараці  жила  дівчина  Надя з  Донбасу  разом  зі  своїм  братом  12-ти  років.  Хлопець  поцупив  у  німців  щось з  харчів  і  за  це  його  повісили.  Ольга  Олексіївна  розказує,  що  робітникам  дозволялось  один  раз,  в  неділю,  виходити  в  місто  по  перепустках,  які  їм  видавали  на  заводі.  Однієї  неділі  дівчина  Нюся  з  Ворошиловграда  (тепер  Луганськ)  вкрала  в  магазині  пачку  печива.  За  це  її  на  три  дні  засадили  до  карцера,  де  вона  без  їди,   по  груди  у  холодній  воді  відбувала  покарання.

Весною  1945  року  завод  у  Везелі  розбомбили  американці  і  частина  робітників,  а  серед  них  і  Ольга  Олексіївна,  втекли  поближче  до  лінії  фронту з  союзницькими  військами  (бо  до  них  було  набагато  ближче,  ніж  до  радянсько-німецької  лінії  фронту).  Як  називається  те  містечко  Ольга  Олексіївна  не  пам’ятає,   але  6  березня  1945  року  запам’ятала  на  все  життя – в  цей день  їх  визволили  американські  війська.  А  тих  людей,  що  залишились  у  Везелі,  фашисти  задумали  отруїти.  Однак,  один  німець,  який  був закоханий  у  нашу  дівчину  Валю  з  Донбасу,  попередив  робітників,  тим  самим  врятував  їм  життя.  Після  визволення  американцями,  вона  майже  6  місяців  проживала  в  м. Арат,  а  в  серпні  1945  року  повернулась  в  село  Калинівку.

Одразу  пішла  до  7  класу,  а  вже  в  третій  чверті  вийшла  заміж.  Як  тільки  вона  повернулась  додому,  її  одразу  викликали  до  районного  відділу  НКВС  на  розмову.  Розпитували  про  різне,  все  записували,  а  потім  відпустили.  Подумала – ненадовго.  Однак  органи  більше  її  не  турбували.  Коли  наша  розмова  добігала  кінця,  Ольга Олексіївна  винесла  мені  з  хати  (був  доволі  спекотний  день  і  розмову  ми  вели  на  веранді)  листа  з  м. Везель  від  пана  Волкмара  Брауна,  який  керує  місцевим  осередком  Товариства  друзів  східних  робітників,  датований  червнем  2003  року  і  в  якому  йдеться про  можливість  надавати  Товариством  безоплатну  медичну  допомогу  Ользі  Олексіївні  при  обов’язковому  оформленні  необхідних  документів.   Це  не  перший  лист  з  Німеччини,  і  в  кожному  п.Браун  запрошує  Ольгу  Олексіївну  в  гості,  а  вона  в  кожному  листі  запрошує  в  гості  п.Волкмара  Брауна  і  обіцяє  почастувати  його  так,  як  це  прийнято  в  нас,  на  Україні.

Записано  зі  слів  Коновальчук  Ольги  Олексіївни  в травні 2005 року.  Влітку 2008  року  Коновальчук  Ольга  Олексіївна  у  віці  81  рік  померла.

Також в експозиції шкільного історичного музею є два листи від українських "остарбайтерів". відправлені в село Миронівку (тоді Новогеогіївського) тепер Світловодського району Кіровоградської області. Один лист датований 16.03.1943 р., а другий- 03.07.1943р. Листи були відправлені від Полі Шитко (дочка) на ім'я Якова Шитко (батько).